8

8

Реальність.

— Привіт! Консультації даєш, як чоловік? — Запитала я в Юзліса.

— Давай поки не приступив до роботи, дзвони.

Потім ми довго говорили по телефону. Він учив мене вести себе на сайті, в бразі чоловіка. На скільки я зрозуміла, сама виграшна поведінка, це максимальна пасивність і пофігізм. Всю ініціативу віддати жінці. Сам нічого не робиш, і ні за що не відповідаєш. Красота! Цікавлюся, що пишуть йому жінки, як вони себе з ним ведуть. Виявляється, я не типова. Дуже здивована, адже в Мовчуна я вже третя, подібна до двох попередніх (це з тих, що я знаю, а їх може бути й більше) і все таки, я не типова. Схоже, Мовчун підбирає собі конкретний тип жінок.

— В нього приманка розрахована на такий тип як ви. Це як на різну рибу, є різна наживка. — Пізніше пояснила мені Діна.

Пояснення було потім, а тоді я продовжувала розмову з Юзлісом.

— Ти кинь мені по скайпу фрагмент того, що тобі пишуть жінки. — Прошу я його і отримую кавалок тексту. Правда свої репліки він звідти видалив. Фрагмент був красномовний, але недостатній. Тоді Юзліс по телефону прочитав мені весь діалог з однією жінкою, від початку до кінця, по ходу коректуючи свої відповіді:

«Спочатку, як завжди.

— Привіт.

— Привіт.

Далі вона пише, що шукає чоловіка по інтернету, знає, що деякі жінки знаходять так своє щастя. Я їй пишу.

— Уже знайшла!

І даю їй лінька на свої творчі роботи. Вона хвалить, говорить, що я жартую з її серцем. Далі пише.

— Я в вас влюбилася з першого погляду на ваші картини. «Квітуча гілка» — це просто моє! Надзвичайно до душі, це так зворушливо, ніжно, відчула запах квітів.

Пише весь час в такому ж дусі, так солоденько, я називаю це «карамелька». Це такий стиль її листів.

— Добрий вечір! Коли не було інета, була гроза. Я стояла на балконі і любувалась цією силою природи. Людині не осягнути цього, потім, коли все закінчилося, дивилася на липи, їх ніжні молоденькі листочки. Ніби ввібрали в себе всю вологу, всі сльозинки дощу, і в освітленні з вікна в нічному мороку, липи створювали довкола себе ауру хвилі. Було таке враження, що кожен листочок, як кораблик. Юзліс, я думала про Вас, як би ви написали все це. Було фантастично красиво. Стільки ніжності.

Завжди писала мені в такому ж дусі. Я її хвалив. Вона говорила, що перший раз так пише чоловікові.

— Перший раз пишу чоловікові в інеті такі слова і не стидно. Сиджу, дивлюся на ваше фото і ловлю себе на думці, що дуже подобається це робити, зрозумійте неправильно. Жартую. Мені подобаються ваші очі, в які я глянула три дні тому, і хочеться продовжувати завжди дивитися.

Я їй відповідав щось приблизно.

— Мені приємно читати ваші слова, Галина! Я також з великим задоволенням розглядаю ваш образ І Ваше почуття гумору мені імпонує.

То вона запитувала мене, чому я нічим про неї не цікавлюся. А що цікавитися? Що захоче сама напише. Написала. А коли запитав, що саме хоче вона від мене. Написала, що на роль Музи вона не підходить, вже не дуже молода. Але згідна, як що маю два вільні метри в майстерні, жити там, готувати мені сніданки і мити пензлі. Я відповів, що це дуже сміливо з її боку. Я був таким рішучим тридцять років тому. І це все. Більше я їй не відповідав.» — Так Юзліс закінчив свою розповідь.

Він, звичайно, зробив все дуже по чоловічому, але я так не зможу, я співчуваю цій жінці, хоч такі «правильні» домогосподарки мені зовсім не подобаються. Це ж як у них там в місті «Д» погано, що готова не-бачачи, до не знайомого чоловіка їхати і жити з ним.

— Іногородні жінки дуже активні. Буквально хапають. Їм підходить, вони беруть, дуже напористі. Киянки беруть не так нагло, скромніші. Виникнуть нові запитання, дзвони. Зустрінемося трохи пізніше, я буду зайнятий найближчим часом. — Закінчує розмову Юзліс. Тоді починаю тренуватися, вести себе по-чоловічому. Триматися пасивно, все пофіг, мало слів, здавалось би просто, а для мене це дуже складно.

Реальність.

— Як твій поляк? запитала в Ілентини Буся.

— Який поляк?

— Той з яким листуєшся по інтернету.

— Так я не з одним. Зараз відновила листування з французом. Він знов мене любить.

— Жепард? А подушку прислав? — Цікавиться Таленка.

— Ні, звичайно. Написати легше, чим піти на пошту і відправити посилку. Він не на стільки мене любить. І взагалі, я зараз по «бабам». Записалась під чоловічим іменем, і приглядаюся до жінок.

— Як мені подобаються ваші ігри. В тебе є, що на плечі накинути, вітер холодний. Глянь, в мене вже «гусяча шкіра» на руках.

Буся показує руки.

— Є кофта, але як для літа, то занадто тепла.

— Давай, мені потрібно не, як для літа, а як для зими.

Реальність.

— Абенд, Ілентина. І що полячки, та інші твої? Не понаїхали?

По скайпу запитує в мене одесит Петер.

— Відбиваюсь як можу.

— Я тут багато раз випадав і знову з’являвся. А на фронті більш особистому, хорошого багато?

— В якому значенні, Петер?

— В нормальному, інтимному тобто. Я мав поїздку на три дні з половиною, гостював. Сьогодні гроза була буйна, але коротка, пронеслась, омила. В цілому, поки живий.

— Замучила жінка?

— На цей раз був в інших гостях.

Говоримо про різне, і знову повертаємося до інтимного.

— Я в інтимному свята. — Відповідаю.

— Навіщо? Якась секта?

— Ні, Петер, не секта. Без великої любові не хочеться. А для тебе любов, це важливо?

— ’’Важливо», це занадто слабке слово, недостатнє. Та птаха дуже рідко, не часто (та і не до всіх) залітає. А час не гальмує.

— А без любові це настільки, не те, що не варто й заводиться.

— Ілентина, я цілком інакше це бачу. Але ми різні, от і живемо відповідно по різному.

Ми обговорили в чому ми різні. Осудили «ярлички» на вчинки. Петер переконаний, всі наші «табу» сидять у нас в голові і заважають отримувати задоволення. Робимо перерву на каву і повертаємося до розмови.

— Ілентина, ти лукавиш. Пропонуєш поговорить і відразу починаєш з запитання. — Одесити, він завжди одесит. На кожне моє запитання, два запитання у відповідь.

— Полячка мене доводить, Петер. То провокує, то звинувачує в розпутстві. Як бути з «бабами»?

— От поспівчувай!

— Угу! Складно нам — «чоловікам». Підкажи як чоловіки себе ведуть, а то палюсь.

— Ілентина, як підкажеш? Залежно з ким і як вона.

— Вальтанута на всю голову, Петер.

— Це не рідко.

— Що робити? Запрошує мене в гості.

— Брехати залишається. Жінки придумують, брешуть, що діти, гроші.

— А що брешуть чоловіки? Що брешеш ти?

— Тобі видніше, що чоловіки брешуть. Мене виховали, що я не брешу. От і живу таким чесним, правда іноді можу промовчати.

— Мені важко промовчать, я ж жінка, ти знаєш.

— Полячка інакше думає.

Ох, не знаю я, що думає полячка, і чи думає взагалі. Іноді мені здається, що ті поляки розподіляють між собою ролі, аби з мене познущатися. Розважаються, а я страждаю. Якийсь час Петер відволікається, розмовляє з кимсь своїм, потім, пізно увечері стукається до мене.

— Привіт! Не спиш, кобєтам голови дуриш?

— Ні, Петер. Свою голову фарбую.

— В зелений, як для літа, і трошки жовтого? Файно!

— Ще й як файно! А ти зараз по «бабах»?

— Грубиш про дівчаток! Хіба так можна?

— Дістали!

— В койку зазивають?

— Та взагалі то ні, а так — «стій там, іди сюди». Не знає, що хоче, матюкається, а я не можу.

— Це вона заграє.

— Я вже дурію, від такого загравання. Що порадиш?

— Мінять стать напевно. — Петер з мене також знущається. А як же, зараз терміново поміняю стать, щоб всіх жінок задовольнити!

— Я поки «залягла» і затихла, відсиджуюсь в кущах, може вона мене кине, надіюся.

— Хіба це по чоловічому? А самій першою покинуть! Мов втомився бути один, поряд є живі красиві жінки, все виходжу в реальність, і так далі.

— Я десь так і зробила. Написала, що люблю своїх двох подружок в реальності. Полячка поки що не пише.

— Ліпше б звичайно цифру побільше, але дві також нічого.

Я не все розповідаю Петеру. Мовчу про те, що Киця така ж ревнива, як і я. Ревнує без розбору до кожного і всякого. Все повинно бути тільки її, схоже вона така ж як і я «недокохона» в дитинстві. Має великі комплекси. Боюся, що як би узнала хто я, то убила б мене одним ударом кулака.

Реальність.

— Курва, перестань, Арій, пердолити глупоту!

Киця як з ланцюга зірвалася, не пам’ятаю на яке моє запитання її так понесло. Запитала я, як завжди про Мовчуна.

— Те що Мовчун про мене мовить, то одно, напевно має до мене прив’язаність. Частинку свята йому показала, що можна жити інакше. Не знаю для чого весь час повторяєш те саме. Я закохуюся весь час різних чоловіків. Що тиждень в іншого. І так мені є суперово. Не розмовляймо про дурниці. Для чого так мною цікавишся? Подобаюся тобі? Мовчун має повно своїх жінок біля себе, але не мене.

Чому Киця думає, що Мовчун мені, Івану, для нього я Іван, щось розповідає про неї. Він ні про кого мені не розповідає, майже не говорить зі мною зовсім, тому й запитую в Киці весь час про Мовчуна. І що її так завело цього разу? Як би була до нього байдужа, так би не кипіла. Я написала їй, що щось не сходиться, або я помиляюся, або вона обманює мене, або обманює себе. Десь так. Схоже я її переоцінила, вона не на стільки розумна, як я думала, або з чоловіками в неї не все гаразд, дуже гостро сприймає цю тему.

— Ти помиляєшся. Для чого б мала тебе обманювати? Дай мені логічну відповідь. Розмовляємо про дурниці. Ти живеш в світі дамсько-чоловічих інтриг, а я живу як хіпі. Як хочеш мене побачити і довідатися ким я є, то приїдеш. Чому не розмовляємо про музику, про те що робиш в мистецтві, тільки хто з ким трахається. Чи це є нормальне?

Це не нормально. Тим більше, що я її не запитувала хто з ким спить, то й так ясно. Попросила була тільки розповісти про Ровериста, та як довго вона була близька з Мовчуном. І почалося.

— Я шукаю відповіді на інші запитання, а ти шукаєш — холера знає чого. В мене того не знайдеш. Дуже ти підозрюєш, може сам є кретином, то так міряєш людей своєю міркою. Затям собі, що пишеш до мене, я то й так обминаю чим подалі, широким колом.

А для чого обминати? Я вирішила трохи образитися і помовчати, та не встигла, Киця продовжувала.

— Є ще одне розуміння, для чого то пишеш. Якась жінка закохана в Мовчуна, хоче знати, що з ним, мучить тебе, а ти мучиш мене. То дуже низьке примітивне і не хочу про то говорити. Я вище такого ідіотизму. Обдумай, що ти хочеш, бо я не знаю.

І тоді я ображаюся на Кицю. Якщо жінка закохана в Мовчуна, то тільки примітивна? Довго не пишу до Киці, а потім роблю крок на зустріч.

— Добре, Киця, будемо говорити про музику. Але в музиці я абсолютний дурень, тому давай краще про погоду. А погода сьогодні дуже гаряча, тридцять градусів в тіні. — Написала, що називається, поговорили про мистецтво. Або в мене такий перекладач, або Киця гумору не зрозуміла.

— Не гніваюся. Я є шалена, як що хтось мене нервує. Те що ти написав до мене, значить, що ти є добрим чоловіком. Врешті, нічого не сталося. З невеликою компанією я була на велосипедній прогулянці, але було так жарко, що пила пиво і лежала на траві. По вчорашньому вечорі залишилися тільки спогади. Так то є з музикою, є легка як туман, чуєш її, а потім десь зникає. Чи дивився ти праці японського графіка Хокусая. А може ти напишеш мені, що робиш, як виглядає твій день, коли любиш працювати. В мене життя завмирає від листопада до березня. Літо для мене, найпрекрасніший час.

Все дуже прекрасно, Киця неповторна, тільки я не її домашній кіт. Не пам’ятаю, що їй написала, щось на зразок: «В мене все як завжди. В суботу і неділю зустрічаюся зі своїми подругами Таленкою і Ілентиною». Бо Арій таки зустрічається з нами. «П’ємо пиво, розмовляємо. Може бути ще хтось, може не бути. Ці дні, то дні спілкування. Ти все робиш одна, таке враження, що довкола тебе немає людей. Я люблю своїх друзів і люблю про них говорити.»

Після того ми знову надовго замовкаємо. Що ж на ній світ клином не зійшовся. Вона інакша, чим я думала, якраз таких безпосередніх чоловіки люблять. Зі мною Ілентиною, Мовчун вже не спілкується майже зовсім. Зі мною, Іваном, як що щось вішаю йому на сторінку, то хвалить, і більше ні слова. Сам не робить ніяких дій. Тому я роблю паузу «відсиджуюся в кущах» і відновлюю контакти зразу з п’ятьма поляками, три жінки і два чоловіки. Я починаю вести діалоги з самою спокійною жінкою в їхній компанії, Водою. Шукаю з ким вона розмовляє, включаюся в діалоги. Того разу гарно розговорилися. Не важливо під якою пісенькою розпочалася розмова, в ній йшлося про те, що зараз дуже жарко.

— Сьогодні буде супер жарко! — Такий прогноз написав Мовчун. Вода почала з ним спілкуватися.

— Вже нарікаєш на спеку? В мене завжди є легкий вітерець, тому, що тут справжні гори.

Деякий час вони порівнюють скільки градусів на градуснику в кожного. Тоді я ставлю їм невинне запитання.

— Що одягти про температурі +31°, щоб виглядати одягненим і було не жарко?

Вода відгукнулася першою.

— Іван! Найліпше нічого не одягати. Налий теплої води до ванної, полежи і подумай про… Тут ти маєш вибір. Думай так, щоб тебе остудило.

— Вода, можу про таке тільки мріяти. Маю завтра захід при такій жарі, з питтям горілки і коньяку.

Захід насправді був запланований, і спека була насправді.

— Я тобі співчуваю, Іване, можеш розраховувати тільки на дощ, який охолодить атмосферу. В мене якраз падає, зараз і надходить буря.

— Було б дуже добре, грозова хмара, але по прогнозу її не має. — Грозова хмара, це був мій натяк до Мовчуна.

— Не вір прогнозам!

Радить Вода, я сприймаю її слова, як слова «Оракула». «Грозова хмара» це був ніби пароль між Мовчуном і Ілентиною. Я знову палюся. Коли в розмову включається Мовчун, я не здивована, він жартує з мене, а може вірить, що тут Іван.

— Іван, солом’яний капелюх від сонця і вистачить.

— Мовчун, думаєш, що професура в такому вигляді сприйме мене нормально? Тільки капелюх і все?

Що мене найбільше вразило, що після згадки мною професорів, мені присилає приватне повідомлення Киця. В якому докладно описує, як її запрошували грати на зустрічі з відомим актором, який зараз гастролює в Лодзі. Як вона потім грала у вузькому колі з ним на вечірці, і багато ще в такому ж дусі. Ніби нічого не сталося, ніби вона ніколи не гнівалася на мене. А ми в цей час з Мовчуном і Водою продовжуємо публічний діалог про спеку, дискутуємо на сторінці Води.

— Іван, як що маєш цікавого капелюха, то цього вистачить, — пише мені Вода.

— Може ще листочок фіговий і буде добре, — додає Мовчун.

— Листочок, і звичайно капелюх, — уточнює Вода.

— Мовчун, як на твоєму фото? Там є листочок, але немає капелюха. — Це я про те фото, де він оголений на залізничній колії.

— Я мав берет моряка, але з мене злетів. І я маю його до сьогодні.

З такої сумної теми нас висмикує Сабріна.

— З коментарів виникає, що найбільше нарікає на жару, увага! Той хто носить прізвище Жаров.

— Так я Жаров і жарюся жорстоко.

Тоді до публічного діалогу приєднується й Киця. Всім повідомляє, що для Мовчуна має коронні стрінги. Я цікавлюся які стрінги. Тільки Киця не відповідає, переключає увагу з Мовчуна на мене і радить не змішувати горілку з коньяком. Обіцяю пильнувати. Що цікаво, вона старається вирвати мою (та мабуть і не тільки мою) увагу на себе. Як що ж, я ні з ким не спілкуюся, то і їй не потрібно, тоді Киця мене не зачіпає.

Я підкреслено веду себе як чоловік, іду «по бабам». На грані вульгарності роблю компліменти. Люблю всіх жінок поголовно, і мене порівнюють з Казановою. Стараюся тримати марку, всім подобаюся і отримую від Мовчуна на свою сторінку пісеньку, як презент. Хвалю. Наступною пісенькою він натякає, що жебракує. Для мене це не новина, я чекала цього, підозрювала від початку. Жебракує, то й що?