9

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

9

Реальність.

— Ти дивилася мою сторінку?

Дивлюся сторінку. Я тепер вивчаю бажання чоловіків, їх вимоги до жінок, це потрібно мені для книжки. Француз. Ім’я вимовити не можу, тому скажемо, Жак. Шукає жінку «підкаблучника», так мені трактує перекладач. Що ж, пишу, що підходить, я маю патріархальне виховання, чоловік повинен бути головою сім’ї. Написала, виявилося, зовсім не по темі. Перекладач трактував невірно, все мало бути навпаки. Він хоче підкорятися жінці.

— Я буду твоєю покоївкою, — пише. Такого ще не було, хай буде покоївкою.

— Ти будеш допомагати мені роздягатися? — запитую.

— Ти одягнена? Я зовсім роздягнений! Я люблю бути роздягненим!

— Я одягнена, щоб покоївка могла мене роздягнути.

— Так моя пані! Я допоможу тобі роздягнутися. Що ще накажеш мені, моя пані? Що я повинен далі робити?

— Дуже жарко сьогодні, приготуй мені ванну.

— Добре моя пані! Я приготував, що потім?

В цьому місці я виходжу з ролі, і прозаїчно пишу, що мені пора йти на роботу, продовжимо завтра і прощаюся з Жаком.

Хай Жак відпочиває, а я маю знову проблеми. Черговий раз мінятиму загальну композицію книги. І знову причина, Мовчун. А у мене вже був і кінець написаний, гарний щасливий кінець. Тепер не знаю яким він має бути. Я не витримала дивитися, як вони мордують один одного, стала давати поради. Врешті, любов є любов, я хочу щоб Мовчуну було добре. Киця йому підходить більше, ніж я, вона заможна, живе поряд нього, і схоже, що його фінансує. Тому я написала до Мовчуна лист від себе, Івана.

— Мовчун, мені подобаються твої почуття до Киці. Тільки мені здається, що в неї не потрібно просити любов, а мужньо ту любов брати. Їй потрібний чоловік самодостатній. Який може реалізувати себе без неї. Вона дуже боляче реагує на запитання про тебе. І ревнує тебе до тебе всіх. Дві хороші людини мордують один одного. Вибач, як що я втручаюся не в свою справу. Любов не можна випросити, а ні в тебе, а ні в неї, а ні в кого, то не цукерка.

— Цілковито з тобою згоден! — Відповів мені Мовчун.

Не зрозуміла з чим саме він згодився. Тільки тепер мені потрібно перетрясти всі начерки по сюжету, все будувати інакше, щасливий кінець писати по-іншому.

Віртуальність.

Над водою курився туман, хвилями накочував на берег. ВОНА стояла на березі і вглядалася в туман. Прислухалася, іноді чула стук копит по каменю. Чекала. І все ж, коли з туману вийшов чорний одноріг, здригнулася. ВІН сидів верхи на однорозі. Туман згладжував деталі, та був красномовним і сам силует. Подумала, як буде довго дивитися, не зробить того, що потрібно, а тому вдарила батогом по крупу. Чорний одноріг з вершником зникли в тумані. Здається зачепила його по нозі, та це вже не мало значення. Не має пісні на душі, виставила поперед себе руки і зробила крок в тумані. Пальцями відчула кору дерева, зробила ще крок, щоки торкнулася мокра гілка, схоже хвоя, а може й ні. Знову стук копитом по каменю, напружилася, з туману вийшла біла одноріг. Схилила голову до голови, обняла погладила.

— Не зараз, тільки не зараз. Я не можу зараз їхати на тобі. Я не знаю, що я можу і що я маю робити тепер.

Пішла берегом в тумані. Мокра спідниця обліпила ноги. Позаду йшла біла одноріг і невдоволено фиркала.

— Я також не вдоволена! А що зробиш?

Йшла по мокрому піску і слухала шум моря. На що ще можна надіятися? Пора приймати рішення, яке давало б їй можливість не залежати ні від кого, а особливо від нього. Так і йшли через туман.

Реальність.

— В мене був такий випадок, — сказав Юзліс, розливаючи каву.

— Я по інтернету листувався з однією москвичкою. Симпатична на фото, білява, досить молода. І така мудра, з почуттям гумору, цікаво пише, дуже грамотна. Нам було цікаво листуватися. І от одного разу вона пише: «Роби як захочеш, але я не та, що писала. Хочеш далі листуйся зі мною, хочеш ні, як ти вирішиш так і буде. Я раніше жила в Москві, а зараз я живу в Ізраїлі, і мені років на двадцять більше, ніж писала, я не думала, що наші стосунки зайдуть так далеко. Мені подобається з тобою листуватися, але як що ти не захочеш далі писати, я не ображуся.»

— Я що. Все рівно я її ні разу не бачив, фото було її, але дуже давнє, все спілкування в нас йшло тільки по інтернету. Пишу їй, що яке то має значення, будемо листуватися далі. Ми листувалися, але все якось уже було не так. Відносини вже не були такі, як раніше, хоч здавалось би, яка різниця. Листування стало затухати, все рідше й рідше, і все скінчилося.

Юзліс докурив «цигарку під каву», прибрав кружки.

— Ти ніколи не кажи на тому сайті, що ти жінка, краще просто «зникнути» з сайта.

Реальність.

Дійсно, можна зникнути з того сайта, адже є і інші сайти, на одному з них француз Жак — «моя покоївка» розхвилювався з самого ранку.

— Де ти, моя пані? Що ми робимо сьогодні? Ти бачила мої нові фото? Зайди в мій приватний альбом, я зробив тобі доступ.

— Я не вмію заходити в приватний альбом, не знаю, як це зробити, як що хочеш пришли фото по емейлу.

Прислав. Таких членів в мене ще не було. Добавила в теку до колекції. Мені перший раз чоловік прислав фото дупи з фалоімітатором в ній, хоч можливо, та штука по іншому називається. Буду вважати, що я «свою покоївку» вигнала за розпусту. Відповідати йому не стала.

Реальність.

Випила чаю, заспокоїлася та зайнялася полячками. І так, для Киці я Арій, для інших Іван, показую їм свою зацікавленість, різні знаки уваги. Оскільки Киця наполягає на інтелектуальних розмовах про мистецтво, вивішую їм на сторінки різні репродукції художників кожному по його характеру. Киці дісталося зображення «Венера» графіка А. Базилевича.

— Я маю кращі ноги, — заявила вона.

— Маєш кращі ноги? То треба бачити.

— Твою пропозицію беру до уваги. Хіба повіриш мені на слово.

— Вірю твоєму чесному слову, що маєш гарні ноги. Тільки останнім часом мені подобаються трошки кривенькі жіночі ноги. В певних позиціях то так пікантно.

Раз я для Киці Арій, в мене мають бути смаки Арія. Всі ми знаємо, що він тепер любить трохи кривенькі ноги, розповідав нам про це разів двадцять, за кожним разом додаючи нові деталі.

— Мусиш перевірити. Може фактично буде краще поміняти позу. Казанова має гідних послідовників. — Кицю зачепили смаки Арія, що до ніг.

— Я не Казанова. Я тупий хлопець і нічого не знаю. Розкажи, яка позиція ліпша?

— Я не знаю, як то робиться. Мусиш спитати Ровериста. Може він знає щось на ту тему.

— Але я гетеросексуальний!

— То свята відомість для мене. Я теж.

— Хей, хей! Я теж! — До розмови приєднується Сабріна.

— Знала, що ти це злапаєш!

— Я чи Іван?

— І одному і другому пасує. Якось самі здогадайтеся. — Киця нас послала, але Сабріна не здається.

— Не йдеться про «якось», а про «якість». — Останнє слово було за Сабріною, але й за Кицею також.

І так надалі ми будемо говорити про мистецтво, бо Киця хоче тільки інтелектуальні розмови.

Реальність.

До речі про розмови. Перед сном я поговорила з одеситом.

— Петер, ти зараз зайнятий чимось хорошим? Жінками?

— Не тримаю.

— Що значить не тримаю, не скотина все-таки. Ти грубо про нас жінок.

— Тримають ще котиків, пташок, рибок.

— А ти кого мав на увазі?

— Живність в домі.

— Хитрий ти, Петер! Я сьогодні маю намір відчувати себе жінкою. Хочеш буду до тебе приставати? Я навчилася.

— Я готовий.

Тоді я пишу до Петера тими словами, якими до мене «Арія» пише Киця. Про розум, про симпатії, про чутливість і інтуїцію.

— Прозвучало, як лестощі.

— Я повторила те, що мені пишуть. Сама я так не вмію.

Петер розповів, що живе недалеко від моря, але цього року ще не купався. Скоро до нього приїдуть гості і тоді буде ходити на море.

— О! Приїде жінка? Красива?

— Ну не чоловік же. Все в порядку.

— Я за тебе спокійна. Може по ходу будеш освітлювати детальний розвиток подій, для справи?

— Не той випадок.

— Чому?

— Не вчора розпочалось.

— Той що, писатимеш продовження.

— Поки це так.

— Не зрозуміла. Як так? Ти хитруєш, напиши щоб було зрозуміло.

— Я не хитрую. Описувати не стану, тому, що ці стосунки довготривалі. Значить не матеріал. Що, не зрозуміло?

Такого я не чекала. До мене не зразу дійшло, що Петер вважає, ніби писати можна тільки про легковажні стосунки.

— Ясно звичайно. Тільки з чого ти взяв, що я пишу тільки про випадковий секс? Я описую і сімейні пари також.

— І тобі про це розповідають?

— Так. Просто я імена змінюю.

— Справа не в цьому. Просто дійсно про особисте, якось то не розповідають.

— Чому? Розповідають, просто з другими емоціями, більш ніжно.

— Я не звик про особисте тріпатися.

От так! Абсолютно не розумію чоловіків. Він розповідав мені не одну пікантну історію. І що, то було не особисте? Публічне?

Віртуальність.

Туман білий, як молоко, краплями осідав на каменях. На мокрі поверхні скелі бачила своє розмите зображення. Провела рукою по краплинах і вони цівками стекли до долу. Пішла на шум води. Поряд йшла біла одноріг, здригаючись шкірою, струшуючи вологу. Йшли берегом, під ногами в піску напівзасипані відбитки великих копит.

— Власне все може бути добре.

Одноріг труснула шкірою, окропила бризками.

— Тобі то що? Чорний одноріг обов’язково буде.

Тихо заіржала. Десь далеко їй відповіли. Луна над водою перекочувала ці звуки.

— Та в тебе ось є цілий табун.

Одноріг різко зупинилася, зробивши копитами борозну в піску, націлила на неї ріг. Так і стояли деякий час. Потім погладила білу шию, взялася за гриву і сіла верхи на однорога.

— Ти права! Я також можу мати по вершнику на кожного однорога з твого табуна. Але навіщо? І річ зовсім не в моральних принципах. Та й не знаю я в чому річ!

Біла одноріг не слухала. Вона знала куди йти і йшла на голос. В тумані було чути стук копит по камені, не по мокрому піску і десь близько, зовсім поряд.

— Ти мене чуєш? запитала.

— Чую.

Далі їхали поряд в тумані. Не бачили один одного, але відчували присутність. Море переходило а туман, туман переходив в море.

Реальність.

— Можу ще про натурницю розповісти.

Юзліс показував Ілентині свої етюди. Ставив їх на мольберт один за одним. І поставивши наступний, де була зображена оголена жінка, поринув у спогади.

— Вона мені позувала оголена. Приходила, роздягалася, лягала на подіум і завмирала. А коли я писав, то бачив як вона слідкувала з моїми рухами, дивилася як я працюю. Коли сеанс закінчувався, підходила, дивилася, що я зробив і якось так здригалася. Потім хвалила, говорила, що зображення до неї подібне, і так кожного сеансу. А значно пізніше, ми випадково зустрілися в кафе і я запитав її, говорю: «Поясни мені, чому ти тоді щоразу здригалася?»

А вона каже: «Як ти дивився на мене, коли малював, я так сильно збуджувалася, що так ще не розпалювалася ні при якому сексі. А коли дивилася на те, що вже зроблене, то здригалася, бо то в мене був оргазм.»

От так! Я ніколи не думав, що так може бути. Вона уявляла, ніби я не полотна торкаюся, а провожу рукою по ній, по її формах, пильнувала на що саме я дивлюся і як проводжу пензлем.

Юзліс продовжив показ етюдів, коментуючи кожен, розповідаючи, коли і як зроблений, хто що про нього говорив.

Реальність.

— А почалося все від гарної пісні «Молитва» Окуджави.

Написав Мовчун після наших дебатів під зсилкою пісні, що вивісив в мене на сторінці. Розпочала їх, ті коментарі я, для Мовчуна я ще була Іваном, хоч мав великі підозри, хто я є насправді.

— Гарна пісенька, Мовчун. Я просив би у Бога тільки великої любові, яку не можна випросити в жінки, бо то буде жалість, не можна купить, бо то буде курва. Можна тільки отримувати як подарунок і дарувати. А що просив би в Бога ти?

Мовчун, звичайно, строго по чоловічому, сміливо десь заховався і не відповів. Відгукнулася Киця.

— Виконувала той гарний твір в джазовій версії. Він такий характерний, що не можна в ньому чимось здивувати. Найкраще звучить оригінал. Була на концерті Окуджави в Лодзі, не задовго до його смерті. Скромний невеликий чоловік, а така сила била від нього. Так мають тільки великі і таким власне він і був. Іван, вже не боїшся перекладати слово «курва»?

— Вже не боюся! Знаю, що як тлумач тлумачить, то слово має бути хорошим, так що то повинно бути щось добре.

— Слово як слово, означає те, що хочемо зрозуміти. Я зараз у Мовчуна, а на восьму вечора йду на концерт. Мушу трохи Мовчуна розворушити, бо щось він дуже невеселий.

А невеселий він, після нашого чергового розставання. Я написала, що мені подобаються його почуття до Киці. Він згодився з цим. Чому ж тоді йому бути невеселим? Зрозуміло чому сумую я. Чому ж сумує він?

— Я вітаю вас також. Киця, чи вдалося тобі розвеселити Мовчуна? Можливо це погода? В мене сьогодні також настрій паршивий. Такий хоч вий! Може і мене розворушиш?

— Я маю гарний настрій. Іду на концерт і бенкет. Мовчун не має настрою, оглядає матч світова ліга чоловічих змагань з волейболу. Мусиш йому щось веселого прислати. Я йому хіба замовлю панянку з Агентства дружби. Може йому це допоможе? Але як знаю життя, нічого з того не буде.

— Киця, ти заходиш з його комп’ютера? Він тобі довіряє! Бажаю тобі гарного вечора! Можу прислати Мовчуну щось веселого, тільки він повинен то подивитися. Як що ти не можеш розвеселити його, то хто зможе?

Киця мене приголомшує уроком польської мови, вирішила підправити мого тлумача.

— Не «заходиш», тільки користаєшся. Заходити можна в вагітність, «залетіти». Тобі то не грозить, а себе я теж пильную.

— Ти мене втішила. Я поставив веселе для Мовчуна, він розвеселився?

Поставила йому на сторінку коней, гарного чорного жеребця. З Кицею ми продовжуємо розмову під піснею Окуджави. До нас приєднується Сабріна, а вона завжди з’являється зненацька, і починає коментувати, не читаючи весь діалог від початку.

— Все про, що він співає! Є чудове, гарне. Тільки що все це недосяжне.

— Більшість з того, що він просить, є смертні гріхи. Дівчатка, ви є дуже грішні.

— Бо ми тебе боїмося. Має Іван ту свою чорно-книжну силу. А як що мене зачаруєш? — Це Киця кокетує зі мною, випрошує похвалу. — Моя бабця колись ворожила, також була грішна.

Тут в цьому місці я відволікаюся від розмови, бо ще одна їхня колега і друг, Тиха, просить мене стати її другом. Звичайно, коли чоловік, а вони думають, що я чоловік, шукає любов, то це є екзотика, і велика рідкість. Жінки не можуть бути байдужим до цього. Записую в друзі Тиху і вона додає свій голос до нашого діалогу.

— Пам’ятайте, що чемні дівчатка йдуть до неба, а нечемні, туди де хочуть.

Тоді на мою сторінку й заглянув Мовчун та нагадав всім нам про себе і про те, що все почалося з пісеньки Окуджави.

— Так то часом молитва може трохи збочувати з курсу, — коментує Киця.

— Особливо з курсу валют, — додає Сабріна.

— Але в «євроколгоспі».

Ставить під усім діалогом крапку Мовчун.

Я все таки його розвеселила тим чорним конем на його сторінці. Коні також були нашим паролем, Мовчуна і Ілентини. Як що для нього це так важливо, то чому він веде себе настільки дивно? Головне правильно поставити запитання, і відразу є відповідь. Для нього не тільки я важлива, Киця важлива для нього також, можливо, навіть важливіша і вона живе поряд, заходить в інтернет з його комп’ютера. Він не може без Киці і не може знайти в їхній дружбі місце для мене. От і має внутрішній конфлікт. Мені потрібно подружитися з Кицею, не Арію, а Ілентині, важливо стати її другом. Це цілком можливо, зі всіма Киціними вибриками, ми все таки близькі по духу. Проблема тільки в тому, що не хоче вона дружити з жінкою, закоханою в Мовчуна. Вона хапається за чоловіків, але не за жінок. Подруги в неї, це її друзі юності і я її розумію, мені жінки також ні до чого. Але Киця, це інший випадок, я могла б дружити з нею і в реальності, вона подобається мені. От тільки я їй не подобаюся, боюся, що і мене, як Арія, Киця може скоро «далеко послати». Я уже «прощупаний» нею, на запитання, які цікавили її, вона має відповідь, і ця відповідь Кицю не задовольняє. Я не запрошую її до себе, я не їду до неї, і я не олігарх, цікавість до мене гасне на очах. Якраз на таких запитаннях спіткнулися стосунки Мовчуна зі мною, Ілентиною. Все логічно, як що далі немає ніякої дії, то просто розмови нікого не цікавлять. Це цікаво тільки для мене, але я маю специфічний інтерес. Складне завдання я ставлю перед собою, як встигнути з Кицею подружитися Ілентині, до того як мене, Арія «пошлють далеко і надовго». Дружити з нею можливо, раз з нею дружать її подруги юності, і вона мені приємна, вона «жива».

З якого боку підступиться? Надії, що в цьому допоможе Мовчун, не має ніякої. Він сам весь засмиканий від її шарпання в різні боки. І можливо фінансово від неї залежний, вона часто на цьому наголошує. Вранці Киця більш агресивна, чим у вечері, після випитого пива, добрішає. Так ще ж і ревнива, як і я, а може ще й дужче. Що може її зацікавити, окрім чоловіка? Користь для Мовчуна? Їй на це наплювати, цілком влаштовує його залежність від неї. А Арій, не така велика козирна карта, щоб вона на нього кинулася. Чим мене могла б зацікавити жінка, щоб я захотіла з нею дружити? Це й буде відповідь, адже ми подібні. Сьогодні вранці ми з Кицею «шматували» один одного, як два коти за самицю. Коти!!! Котики!!! Я власне також котів люблю! Як було вранці? Киця прислала жалібну пісню, одну і другу, де клоун грає веселого, хоч у нього велике горе. Тепер я розумію чому. Пізніше Вода натякнула мені, схоже, в цей день у Киці помер батько, а вона мусила виступати на фестивалі, а може ні, може то був інший день, того Киця дуже сумувала. Тут вони з Мовчуном подібні, кожен кайфує від своєї трагедії. В Мовчуна помер батько на день його народження, не позаздриш, звичайно. Тепер я знаю, чому в Киці цей день був днем смутку, а вранці, ще до чашки кави, «порвала її як Бобік грілку», від імені Арія, ясне діло.

— Щоб тобі не було занадто весело зранку. Але ти не переймайся, смуток як вино, п’янить, стимулює розум і серце, — такий коментар Киця дала до тих сумних пісень.

— Киця, я не насолоджуюся смутком, просто іноді сумую.

— То так як я. Я не мазохістка. В нас є ціла палітра кольорових картин. Є червоний, блакитний, зелений, але є також і чорний. А найгірше як все чорно-біле, але хіба що то є фото.

Такий був філософський підхід здалеку, а я нічого не зрозуміла.

— Киця, ми завжди когось ранимо. Дикий звір.

Написала я їй, повісивши роботу Пікассо «Кішка з пораненою пташкою». Це був натяк. Киця завжди підкреслює, що всередині вона є «диким звіром» і головна її турбота, не поранити когось ненароком.

— Серце плаче, — відповіла мені.

— Сама говорила, що не завжди є м’яка і пухнаста.

У відповідь Киця перейшла на англійську мову.

— Серденько, я не поліглот. Я не знаю англійської мови. Вчора для тебе була репродукція з компліментом, ти її навіть на помітила. Ох ці жінки! Люблять тільки як їх гладять проти шерсті. Тоді хоч помічають.

— Ти є в моїх думках і в моїй голові. А компліменти мене не цікавлять. Від людей нічого не очікую, але завжди зворушує мене гола правда. Навіть, як що вона неприємна. Рахується тільки те, що можемо відчувати. Починаю день. Буде радісний, цікавий, бо життя є цікаве. Думаю, що мені бажаєш добра. Прощай.

Жінки не «залягають» перечекати, як чоловіки, я не змогла втримати себе, видаляю кішку з її сторінки і натомість вивішую пісню Висоцького «Вона була в Парижі». Цього разу Киця сама зіткнулася з перекладачем. Відчула, що хочу щось сказати їй тими словами, спробувала їх перекласти. А ще з мене насміхалася раніше, думала, що це так легко.

— Була в Парижі. Багато часу провела на площі Пігал.

— Знаю, що була. Хіба могло бути по іншому?

— Так, так, так! Більш-менш середньо. Перекладач на плаху. В Парижі провела час з Модельяні.

— Перекладач на плаху! — Погоджуюся я. — Як я з тлумачем мордуюся? А мене ще й товчуть!

— Перша на світі жертва тлумача.

— Не жертва! Він мені багато мовить такого пікантного від твого імені. Не жертва!

— Починаю це бачити.

— День буде гарний сьогодні, не гнівайся. З самого ранку у нас гроза! Після спеки це супер!

— Є добре.

Роль Арія мною була виконана бездоганно. Але мені було не зовсім добре, як зрозуміла в чому справа. Навіщо Киці потрібні були ці викрутаси, замість того, щоб відразу сказати в чому справа? Ох жінки! Не даремно на сайті знайомства один чоловік написав: «Шукаю жінку без викрутасів». Але де ж таку знайдеш? Гірше всього те, що я роблю так само, як вона. Маю тепер приклад, як не потрібно робити.

Реальність. Недалеке минуле.

Сонце. Літо. Розпечений асфальт. Ілентина і Арій йдуть не Співоче поле.

— Завтра тут буде так само жарко, як сьогодні?

— Ще жаркіше. Потрібно щоб була тінь.

— Я не переношу сонця, в мене тепер на сонце алергія. — Арій вибирає тіньову сторону вулиці, йдуть, дивляться приготування до фестивалю, вже розміщені сцени, пронумеровані місця.

— Арій, що можна подарувати чоловікові на день народження, щось таке, що можна було б послати електронною поштою?

— Вірші і фото своєї «потки».

— Фото чого?

— Ілентина, ти ж про поляка говориш? На польській це означає жіночий орган, для чоловіків самий цікавий.

— Про поляка, тільки він то «мушлею» називав, не «поткою». В мене немає такого фото. Арій, Мовчун, той поляк, любить щоб жінки були там голені, а ти?

— Я у всьому люблю натуральність, особливо не люблю дезодоранти. Не знаю, що можеш йому подарувати, віршів ти не пишеш. Може просто гарне побажання?

Побачивши, що хотіли, Арій і Ілентина попрощалися біля метро до наступного дня. Той день був повний пригод, спеки, дощу і музики, пролетів в одну мить. Потім знову був день, наступний. Зустрілися всі троє: Таленка, Ілентина, Арій. Говорити було важко, звідусіль лунала музика.

— Привітала того поляка з днем народження?

— Мовчуна? Так привітала. Добре, що не послухала тебе, Арій, і не зробила таке фото. Було б дуже не до речі, це щось жахливе.

— Що сталося цього разу, знову якась катастрофа? — Таленка на мокрих після дощу пагорбах, шукала сухе місце.

— Це був не радісний день для Мовчуна. Колись в його день народження помер батько і тепер цього дня він поминає батька. Це дуже сумно.

— О Боже! Ілентина, що тебе цікавить в таких віртуальних сексуальних стосунках? Залиш його! — Таленка вже не перший раз так радить. Ілентина не могла залишити Мовчуна, не знала чому. В голові було вечірнє листування з ним. Як він писав її?

— Пести мене, це те, що мені зараз потрібно.

Він був один дома, сестра привітала і пішла, син відпочивав з друзями. Він сидів при комп’ютері, жалівся Ілентині і вона пестила його в своїх думках, бо кохала.

Реальність.

— Розважаєш дівчаток? — Постукався в скайпі до мене Петер.

— Ніяк не розумію Кицю, вона несамовита. Я вже готова зробити все, що вона захоче, тільки не знаю що.

— Мабуть їй уже дуже хочеться. Дай мені її контакти. Ти все рівно не зможеш задовольнити дівчинку. До мене вона могла б приїхати, я з радістю, зробив би все, що міг.

— Зараз Киця мене до себе запрошує.

— Я міг би з’їздить.

В душі в мене виник протест і образа за Кицю. Не шукає Киця, хто б ще скористався її становищем і «трахнув», вона шукає рідну душу. Не думаю, що в Польщі чоловіки гуманніші, там мабуть також досить тих, хто хоче секс без зобов’язань. За таким Киці не варто далеко їхати, це, «як за море срати». Петеру контакти не дала, хай обходиться місцевими жінками, наскільки я пам’ятаю, в Одесі жінок достатня кількість. Не хочу ображати Кицю, вона мені подобається, навіть тоді, коли я на неї серджуся.

Реальність.

Потрібно подружитися з Кицею. Як? Любить котів. М’які пухнасті котики, можливо вони допоможуть мені стати її подругою?

Пікассо, завіса до балету «Голубий експрес». На сторінці Води.

— Як думаєш, від чого вони так біжать і куди? — Запитую я, для неї Іван, щоб розпочати розмову.

— Я думаю, це ти мені розповіси, куди вони біжать, і власне, чому так мчаться?

— Люблять бігати.

— Трохи незручно бігти так вдвох. — Вода дуже практична.

— Так, незручно. Але вони справляються.

В спокійної, поміркованої Води, я вирішую запитати про Кицю.

— Чому Киця зранку була така сумна? Що за день для неї 33 червня?

— Думаю, може то річниця смерті когось рідного їй. Але я не певна. Я не знаю, можливо у вечері довідаюся.

— Добре. Завжди я щось не те зроблю. Дійсно, що часом краще промовчати. Киця має дивний характер. Мовчун заслуговує на медаль «За відвагу», що може спілкуватися з нею.

— Чому дивний? Знаю Кицю уже добрих пару років. Вона завжди така сама і я люблю її за цю незмінність.

— Розумію. То мені так везе, завжди наступаю на граблі. Схоже в цей день вона поховала когось рідного, натякала мені, а я замість допомогти, ще їй смутку добавив.

— Киця то мабуть зрозуміє. ЇЇ рідний мав ім’я, яке сьогодні власне випадає в календарі іменини. Має право мати такий день, денем смутку. Думаю, що ти розумієш моє пояснення.

Звичайно я зрозуміла. Але для чого підкреслено сумувати, щоб усі бачили як вона страждає, вивішувати своє фото зі сльозами на очах, не зрозуміла. Артистка, їй потрібні глядачі?

Віртуальність. Минуле.

Берегом моря вони їхали на спині молодої кобилки-єдинорога. Трохи слизько на шовковому покривалі. ВІН не хотів їхати верхи без сідла, ВОНА умовила. Тепер сидить голою попою на слизькому шовку, боїться, що не втримається і хлюпнеться в мокрий пісок або на траву. ВІН тримає її своєю рукою. При русі та рука переміщається то вище, то нижче. Чи ВІН боїться міцно притиснути її до себе? Але ВОНА відчуває дотик його шкіри, дотик його «пташечка», спочатку ніжний і м’який, але з кожним кроком все більш пружний і наполегливий. Зараз біла одноріг допомагає їм, як жонглер, вона утримує їх на собі, не дає з’їхати по своїй спині. Що робить його рука? Його рука уже зовсім не тримає її, вона опустилася нижче, зовсім низько і робить щось зовсім інше. Може ВІН в такий спосіб вирішив зволожити свої пальці? Копита забили по воді, їх накрило краплями. ВОНА не може так більше, набирається сміливості, і на ходу повертається до нього обличчям. Не відомо, чи так ліпше, їхати задом— наперед? Біла одноріг фиркає і зупиняється.

По інерції їде попою по спині однорога і відчуває, що їде не тільки ВОНА. Що той його, який так довго тикався їй в спину, зараз втикається в неї, в те саме вологе місце, де щойно гуляли його пальці.

Одноріг гарцює, міняє крок, ритм, збиває копитами хвилі, мчиться берегом моря.