5

5

Реальність.

Співавтор. Мовчун співавтор? Який він співавтор? Просто гарний чоловік, в якого закохалася по інтернету. Як я тільки не старалася, як не зачіпала його, скільки палких листів йому писала, він не писав. Згодився мені допомогти і мовчить. Співавтор. Я закохана в співавтора який нічого не пише. Моє кохання важко витримати, я це розумію. Тільки як мені бути зі співавтором, який не пише взагалі, не обзивається місяцями, я не знаю, що з ним, чи хоч ще живий? Як мені узнати, що відчувають чоловіки? Мовчун обіцяв допомогти, скільки часу мені чекати допомоги? Обіцяв допомагати, хай допомагає! Через пошук в інтернеті знаходжу сторінку Мовчуна в соціальній мережі. Щаслива безмежно, він живий, мабуть просто не хоче писати мені Ілентині. З ним все гаразд, але не зовсім. Його профільне фото шокує своїм саркастичним усміхом. На жаль я можу зайти на той сайт не зареєструвавшись, як мені бути? Мовчун побачить мене і подумає, що я його переслідую, так не потрібно робити. Тому я придумую образ чоловіка та записуюсь на сайт чоловічим іменем. Образ красивий, романтичний, мужній, сама б влюбилася, як би не знала, що це я. Роблю це тому, що хочу бачити Мовчуна не нав’язливо, не викликаючи підозри, тільки бачити, не більше. Побачила Мовчуна і не тільки, там був цілий його світ.

Віртуальність.

ВОНА підставила обличчя теплому вітру, розкинула руки.

— ЄЄЄЄЄ!!! ЄЄЄЄЄЄ!!!! ЄЄЄЄЄ!!!!

Потім гукає його по імені. Вітер розносить голос над водою, луною відбиває від скель.

— Де ти є?! ЄЄЄЄЄ!!! ЄЄЄЄЄЄ!!!! ЄЄЄЄЄ!!!! Я кохаю тебе!!!!

— Чому кричиш?

З тіні скелі на чорному, як ніч жеребці-однорозі, виїжджає ВІН, дивиться зверху вниз. ВОНА здивована так, що втрачає подих. Дивиться з захватом. ВІН оглядає її критично.

— Що сталося? Чому такий крик?

— Ти?!

— Я! Було досить складно, але я знайшов себе.

— Чудово! Як чудово! І ким ти тепер є?

— Я є тим, ким я є. І це добре. Мені не потрібно бути тим, ким я міг би бути, але не став. Я тепер роблю те, що маю робити і що приносить мені задоволення. Я є я! Хіба цього мало?

— Більш ніж досить! — ВОНА не може відвести погляду, знайти слів.

— Ти коли-небудь ходила під вітрилом на яхті?

— Ні! Ніколи!

— А хотіла б?

В неї загорілись очі і забракло слів, тільки кивнула. Потім кивнула ще раз.

— Так!

— Я скажу тобі в який день, як стане тепло. Але то не скоро, а зараз хочеш на вітрилі?

Показав рукою. Спина однорога покрита полотном, не просто полотном!

— Це — вітрило! Складене вітрило!

— Угу. Вітрило. Сідай.

Спробувала. Не так це просто. Спробувала вдруге. Сильний жеребець, це зовсім не те саме, що молода кобилка. Він значно більший.

— Ти стань на камінь.

Допомагає їй всістися. Чорний одноріг скоса дивиться з під пухнастих вій, що відбувається в нього на спині. Потім гордо, незалежно й неквапно рушив. Покинувши табун, їх наздоганяє біла одноріг. Зацікавлено поглядаючи, грайливо переступає ногами поряд.

— Ти не запитуєш, куди ми їдемо?

— Не запитую.

Чорний і білий однороги поглядають один на одного, то прискорять крок, то сповільнять і їх не цікавить, що роблять вершники на спині чорного однорога.

— До чого-небудь ми прийдемо.

Реальність.

Зареєструвавшись на сайті чоловіком, за фото профілю виставила гарну чоловічу потилицю, назвалася Іваном, та попросилася в «друзі» до Мовчуна і його друзів, жінок та чоловіків. Зробила так тільки для того, щоб набрати спільних друзів. Про жінок я чомусь тоді не подумала зовсім, вони були для мене «люди». Жінки на колоритну чоловічу потилицю відреагували першими, кинулися знайомитись з таким цікавим, загадковим чоловіком. Серед друзів Мовчуна впізнала Дуню. Знала її по віртуальній галереї, в якій Мовчун розмістив свою сторінку, ревнувала його до неї сильно. Прочитала їхнє листування, нічого не зрозуміла, приревнувала ще більше. Розглянула Дунін фотоальбом, красивий, казковий ліс, берег моря, однороги. Це випадково? Всі думають і фантазують так само як я? Похвалила фото в Дуні на сторінці. Записавши мене в «друзі», Дуня відразу захотіла від мене все: скайп, контакт по мобільному, номер стаціонарного телефону, електронну адресу. Скромно брешу, що нічого не маю. Ледве витримала такий натиск, відмовила. Дуня образилася, адже навіть у бомжів є мобільні телефони, тільки в мене все відсутнє. Я нічого такого на сайті не чекала, думала тільки про Мовчуна, про жінок, які почнуть чоловіка завойовувати, якось не подумала. Знала, що жінки активніші і сама «не подарунок», але що так братимуть мене, як свою власність, не сподівалася. Невже я роблю так само? Важко чоловікам витримувати такий натиск, я затихла і заховалася, щоб сміливо по-чоловічому перечекати поки мине ця напасть. Бачу, чоловіків таких захованих багато, бояться активних жінок, мабуть навчені гірким досвідом. Згадую слова Стецька. Не без підстав він жінок боявся, говорив.

— Жінки — це піраньї! Загризуть чоловіка, нічого не лишать. Спочатку була така лагідна, а потім відкрила на мене свого рота, а я їй кажу: «Не говори зі мною статевим органом». — Так Стецько розповідав про свою першу дружину, сильно в ній розчарувався. Стецько, врятувався, втік до наступної жінки, але як мені вести себе на тому сайті, щоб було по чоловічому? Порадилася з друзями.

— Нічого не роби. Заховайся і перечекай, це типово для чоловіків, — радить Діна.

— Ти головне в коханні не признавайся, — то мені порада від Юзліса, мого нового друга.

Прислухаюся до поради, придивляюся до жінок. Якась, та Дуня, трохи не урівноважена. На цьому сайті, Дуня веде себе дуже дивно, то вивісить на сторінці Мовчуна свої фото, то прибере їх. Так само робить на сторінці в мене, Івана, не знаю, як мені на то реагувати, та й не поспіваю я за нею. Дуня постійно міняє своє профільне фото, то пломенистий фенікс, то щось аналогічне, не менш трагічне. Мабуть Мовчун перестав писати до неї також, як і до мене.

— «Мові до мнє єще…» — Написала Дуня, до Мовчуна, чи до мене, Івана, словами пісні Чеслава Нємина. Вивісила ту пісню на своїй сторінці. Не мовила я, схоже, що не мовив і Мовчун.

— Дай скайп!

Про скайп Дуня нагадувала мені кожного дня. Не дала, не можу, щоб мене чули і бачили, не дала і номер мобільного телефону. А що найгірше, в Дуніних словах і вчинках бачу, як віддзеркалення себе. Я така ж напориста і безцеремонна. Мені стає соромно. Не дивно, що ми схожі, обоє під одним знаком зодіаку. Може Мовчун має інтерес до такого типу жінок? Як мені сказати Дуні, що я така, як і вона, дурна жінка, яка домагається того ж самого чоловіка, а тому сиджу тут на сайті, маскуючи себе під Івана, щоб бачити, чим зайнятий Мовчун. Два рази Дуня записувала мене в «друзі» і два рази викреслювала.

— Якийсь ти дивний, — написала і довгий час, мене в «друзі» не записувала.

— Я її не розумію.

Питаю поради в друзів, у Діни, Роджера, Юзліса, як розуміти це.

— Це ти знаєш, що ти жінка. Для неї ти чоловік. Дуня шукає собі чоловіка, ти її підходиш і вона тебе бере. Що тут ще розуміти? — Можливо, Діна була права.

Мовчун тим часом шле пісеньки і пише коментарі своїм давнім знайомим подругам. Відновлює стосунки, чи продовжує? Попросилася до нього а «друзі», витримавши довгу паузу, записав мене, Івана, слідом за ним до мене записалася і його найліпша приятелька, подруга юності, Киця:

— Є якась нитка симпатії, яку не можу виразити. Запрошую.

Запросила мене до гурту своїх приятелів. Я прийняла її запрошення. Між собою Мовчун з Кицею на сайті спілкуються пісеньками, тому що майже всі їхні друзі професійні музиканти, або артисти. Я згадую пісні з мультфільмів і включаюся в це спілкування. На той час між ними я одна була з України, серед поляків. Вивішую мультфільми, Киця хвалить, дуже їх любить, особливо «Том і Джері». Мовчун ревнує, або робить такий вигляд. Вранці «Том і Джері» вже вивішений ним в Киці на сторінці, та серія де миша з пташкою мордують кота. Я галантно розшаркуюся, що натяк зрозумів, не буду вам перешкоджати, мені подобається ваша дружба, не можу руйнувати вашу любов, і таке інше. До такого благородного вчинку байдужих жінок не залишилося, оцінили мій жест. Не задоволена була тільки Киця. Не знаю, що в них відбулося, але Мовчун більше не показував свої права на неї на тому сайті. Потроху звикаю, обживаюся в чоловічій ролі і бачу нам, «чоловікам» за шкідливість треба «молоко давати». Не встигли толком поспілкуватися, а Киця вже хоче приїхати до мене Івана, признається мені в коханні. Мовчу. Типово по чоловічому, тупо не розумію. Тоді Киця запрошує мене до себе, обіцяє, що буде весело. Дякую і нічого більше. А що я можу більше? Не хочу подавати надію, не хочу закохати її в себе, не хочу нічого обіцяти. Киця явно, хоче звабити мене, Івана. Чи це мені так здається з переляку? Як мені це не до речі.

— Вважай, що я є фантом, і існую тільки в комп’ютері, — написала. Не-допомогло. Переконує мене, ніби не хоче заміж, не шукає чоловіка взагалі нічого не хоче, тільки говорити, а я для неї є дуже цікавий.

— Мисли, що я одружений імпотент, євнух, жінка, і все це разом узяте, — пишу до Киці, не вірить, звичайно. І тут, мої вчинки що до жінок, здаються мені знайомими, щось вони мені нагадують, чиїсь слова і чиїсь вчинки. От такої!!! Я повторюю його вчинки, Мовчуна.

Чому я так роблю, зрозуміло, я маю причину, а яка причина в нього? Він що, такий же фантом як і я, чи знає, що більше, чим віртуально розважитися не може? То було б цікаво, спілкуються два фантоми…

Реальність. Минуле.

— Я бачила як Риба зваблювала Горобчика, — Амазонка розповідала Таленці, Тетяні і Ілентині. Готували обід. Були у Амазонки в гостях.

— Тоді в інституті, до якогось свята була дискотека. Освітлення було мало, напівтемрява, світломузика блимає. Пам’ятаєте, як тоді наші дівчата частіше одягалися? Штани. При тому освітленні їх не можна було відрізнити від хлопців. Хлопці тоді мали довге волосся, так що зачіскою не відрізнялися також. Незнайомих дівчат хлопці боялися запрошувати до танцю, щоб випадково не помилитися, раптом це виявиться хлопець, щоб не-ганьбитися. Риба це помітила і зорієнтувалася. Але одягнена вже як є, тут нічого не зміниш. Гробчика вона собі запримітила. Я стояла не далеко від нього бачила, як Риба старалася його зацікавити.

Амазонка щось присолює, щось помішує на плиті, дещо ставить до холодильника, продовжує розповідь.

— Риба повільно, під музику проходить мимо Горобчика, зупиняється, стає до нього в профіль, щоб побачив груди. Нахиляється, ніби поправляє щось на нозі. Випрямилася, відійшла, потім знову підходить і повторює всі рухи спочатку. Так зробила разів з три. На четвертий раз Горобчик запросив її до танцю. Потім вони зустрічалися.

На плиті в Амазонки щось приготувалося. Розпорядилася, організувала подружок на сервірування столу в кімнаті.

Реальність.

— Ми, чоловіки, «повільно запрягаємо». Ми «повільно запрягаємо».

Повторюю, щоб стримати себе і не проявити свою жіночу сутність. Не завжди це мені допомагає. Чоловіки скупі на слова, тому мені не потрібно писати ціле речення, досить одного слова, або смайлика. Важко стримувати в собі слова. Коли Мовчун вперше написав мені, Івану, я розгубилася. Звертається до мене, до Івана, так як я себе на тому сайті назвала. Я спочатку не розумію, що це він пише мені. Не пам’ятаю, що писала у відповідь, та то й не важливо.

Мовчун писав щось про те, що Киця поїхала в гори на гірське весілля, що вона вміє гнати самогон «сливовицю» 70 градусну. Потім ми спілкуємося всі троє разом, я спотикаюся на польських словах, які подібні до українських, а означають зовсім інше. По закінченню розмови помічаю, що ім’я Іван він пише досить дивно — «ІВап». Читаю уважніше і бачу, що виходить трохи матюком, в польському читанні літер. Мовчун любить гратися словами, це його стиль. Як шкідливий пес, капосно робить, звичайно.

— Ти робиш мені рекламу, чи не знаєш, що пишеш? — Запитала.

Нічого не відповів, але надалі ім’я Іван писав без викрутасів.

Потім було свято Великдень. Не чекала від Мовчуна такого релігійного фанатизму. Привітав усіх, кого міг і мене в обох варіантах, Івана привітав на сайті, Ілентину по емейлу. Його приятелька Киця хоче переконати мене, Івана, що вона Мовчуну тільки приятелька, не більше. Я бачу, що це не так, не хочу ставати між ними, ціную їхню дружбу. Киця не повинна закохатися в Івана, приймаю з свого профілю фото красивої чоловічої потилиці, натомість розміщаю сфотографовані канцелярські кнопки.

— Ті кнопки, це щоб прикріпити твою фотографію. Ти знаєш як я виглядаю, а що з тобою? Ти з Марса?

Відсутність фото Івана Киця помітила відразу.

— Звичайно з Марсу.

— Дуже гарно. Тепер все зрозуміло. Тоді я з Венери.

— Що значить з Венери?

— Марс, Венера, Юпітер, Сатурн, Уран, Меркурій. Іван, ти хіба жартуєш, чи собі робиш з мене йа — йа.

Не знала, що значить йа — йа, мабуть щось нехороше. Перестати писати Киці не-могла, вона найближча Мовчуна подружка. Запитую в Киці про нього. Вона дуже тепло обзивається, Мовчун дуже цінний для Киці, як що між ними є почуття, я не хочу перешкоджати, вони живуть поряд, я далеко. Хочу бачити їх щасливими.

— Мовчуна знаю багато років. Мій батько працював. — Киця докладно розповідає про себе і свою родину, щоб я бачила, яка вона вихована і інтелігентна. Нарешті згадує про Мовчуна, адже запитання було про нього. — Мовчуна маму знала, як була студенткою. З Мовчуном для мене то трудна приязнь, я не люблю ортодоксального способу віри. Для мене не існує костьолів я маю бога в собі. Немає бога без людини. Мовчун то добрий і вразливий чоловік. Але його без критичне ставлення до костьолу засмучує мене. Я не трактую ксьондза кращим від інших. То не святі корови. Це важко до написання. Не знаю чи знаєш, Мовчун мав випадок, впав під поїзд, не має однієї руки і ноги, те що про це до тебе пишу, то маю велику довіру, хоч це не є таємниця. Ти думаєш, що ми є пара, це не так, він є мій колега, я є його приятелька. Шкода, що не можемо нормально порозмовляти. Люблю розмову з людьми. Подорожую по світу, знайомлюсь з різними людьми, це є прекрасно і гарно, кожного пам’ятаю, хоч кожен пішов своєю дорогою. Я ще до тебе напишу, Іван.

Їх ціла компанія, вони знають один одного реально зі студентських років, гарні жінки, кілька чоловіків і я між них, Іван. Про що я думала, коли записала себе, як Івана? Ні про що не думала, тільки про Мовчуна.

Реальність. Недалеке минуле.

Зустрілися в Гідропарку, відразу, як вийти з підземного переходу там Таленка вже чекала її, стояла в тіні дерев, поряд лежав етюдник. Ілентина запізнилася трохи, каялась. Літо. Спека. Йшли на етюди.

— Куди ми йдемо?

— Спочатку прямо, потім направо. Я там вчора була, якраз добре, в тіні.

Йдуть алеєю, виходять на берег Дніпра, Таленка ставить етюдник, Ілентина дістає теку і графічні матеріали, вибирають кожна собі краєвид.

— Ти розповідала про того поляка, що немає руки і ноги, мене це також вразило. Життя таке, що видуманим мексиканським серіалам за ним не вгнатися.

— То ще не все, я чому запізнилася, листувалася з ним. На зворотному шляху купимо пива, ніяк не можу заспокоїтися. В Мовчуна, так звати того поляка, не тільки ноги і руки немає, він ще мав операцію, видалили ракову пухлину.

Ілентина розповідає де була та пухлина, які після того наслідки.

— О Боже!

— Сама шокована.

Роблять етюди. На воді плавають дикі качки, над водою снують комарі. Поверталися іншою дорогою, не навмисне, загубили шлях.

Йшли насторожено, не знали куди виведе їх ця стежка, почувши шум зупинилися. На стежку з поміж дерев виїхали два вершники, кінна міліція. Першим вийшов сірий кінь в яблуках, а за ним великий чорний жеребець. Йшов гоноровою ходою, незалежно, не дивлячись на те, що був загнузданий. Шкура на ньому блищала, на вологому ґрунті залишав відбитки великих копит. Таленка і Ілентина стояли без слів, нерухомі, поки коні не зникли за деревами.

— Чорний жеребець!

— Звідки знаєш?

— Бачила. Він був не кастрований, це видно відразу.

— Я не туди дивилася. Про що ми говорили до того?

— Не пам’ятаю.

— Добре, Ілентина, йдемо шукати пиво.

Пиво пили в кафе біля станції метро.

Реальність.

Киця хоче зі мною, Іваном, порозмовляти, але не може, бо їй я також сказала, що не маю скайпу. Я посилаю їй мультфільми, пісеньки. На мою сторінку Киця не вивішує нічого, не хоче спілкуватися зі мною публічно. Схоже думає, що я ревную її до Мовчуна, і тому ним цікавлюся, ревную, звичайно, але не так, як вона думає. Щоб виправдати свою зацікавленість Мовчуном, посилаю Киці електронну адресу його сторінки в віртуальні галереї Дуні. Там виставленні різні творчі роботи Мовчуна, серед них художні фото еротичного характеру з різними жінками. Та сторінка в галереї доступна всім, тому я вирішила, що Киця також може її побачити.

— Я бачив цю сторінку, — написала.

— Я не знаю тої сторінки. Така публікація мене не цікавить. Як що хочеш знати більше про Мовчуна, запитай у нього самого. Я можу говорити тільки про себе, але тебе то не цікавить. І то власне, курва, найбільше мене в Мовчуна болить. То є конфлікт віри, для мене псевдо віри, і нормального, аж до болю, життя. Я не маю з тим проблеми. Мовчун має. Не хочу бути посередником між вами. Мовчуна знаю, бачусь з ним часто, мешкаємо недалеко, і тяжко би мені було віддалиться цілком від нього. Ніщо не може бути перешкодою для дружби. Я часто над тим думаю і мені здається, що як би зовсім зникла, було б це для нього також трудним. Він завжди про мене пам’ятає, і думаю, що я є важлива в його житті. Але я маю часом багато людей. А люблю і умію бути сама. Маю надію, що певні справи зостануться між нами. Ніколи не помиляюся в людях, думаю, що в тобі також не помилилася.

Дуже дякую їй. Певні справи таки залишилися між нами, я не пишу про них тут. Також прошу Кицю не говорити Мовчуну про нашу розмову, розшаркуюся. Ревную. Заздрю, що вона може його бачити. Переконана, Мовчун Кицю кохає і вона дуже потрібна йому. Розумію Кицін протест, адже я весь час запитую в неї про Мовчуна, не про неї.

— Чи давно ти такий релігійний? — Цікавлюся у Мовчуна.

Не відповів. Подивилася по його друзях попередні коментарі. З Різдвом не привітав нікого, тільки з Паскою привітав всіх, це відразу по тому, як ми стали на сайті друзями. Мабуть має якісь підозри до Івана з України. Продовжую розпитувати в Киці про Мовчуна. Знову прошу її не закохуватися в мене, Івана, пишу, що вона мудра і прекрасна, але є причина в мені, яка перешкодить ближчим нашим стосункам. Трактує Киця це чисто по жіночому.

— Розумію і поважаю. Ти є вовк степовий. Я не прив’язуюсь до людей, то вони прив’язуються до мене, і це є проблема. Я не є цікава. В одній хвилі можу розірвати стосунки без жалю. Живу серед звичайних людей, звичайним життям. Альтернатива тільки одна, але тому свій час. Цей сайт, то не торг, де треба себе вигідно продати. Не турбуюся про свою репутацію. Ти це бачиш, хіба не читаєш моїх коментарів до друзів. Привітання з гір! З висока мені добре видно.

Киця в той час була в горах на гірському весіллі. Мій перекладач перекладає, як може. Моя «кострубата» польська мова розважає кореспондентів. Киця, завжди хвалиться, що любить самостійність, тільки я знаю, що брехня це все. Посилаю для неї пісню до мультфільму «Кішка, яка гуляла сама по собі». Схоже вона не прослуховувала, оглянула тільки титул, там фото красивих котів. Киця хвалила б мене, Івана, не залежно від того, що я презентувала їй, а ще, виявилося, любить котів. Я люблю різних тварин і котів також. В нас зав’язалася розмова.

— Хочеш мене погладити? Я обожнюю котів. Мала а Ізраїлі кота, який був поранений в вуличних розборах. Мав одне око. Називала його Фальконеті. Вилікувала, а потім, як поверталася до Польщі, мусила його випустити на льотному полі. Не дозволили кота вивезти, то була трагедія. Береш мене під волосся тими котами. Хотіла б, щоб ти був котом.

— Ramadenes?

Втрутився Мовчун в наше листування. І в той час, як Киця відволіклася на інших, ми трохи з Мовчуном поспілкувалися.

— Ramadenes? Що то значить? Напевно я не він, бо не знаю, що то таке. Та й для Киці то не важливо.

Захищаю я свою «чоловічу» гідність. Подумала, що Мовчун ревнує мене до Киці і «відтісняє». Врешті, не могла я думати взагалі, спілкуючись з Мовчуном.

— Вона насправді знає багато.

— Знаєш, що знає Киця? Звідки?

Ревність сліпила мене. Мовчун дивується з такого повороту, і починає відверто мене, Івана, провокувати. Маю підозру, що він відразу здогадувався, хто я є насправді.

— Киця є дуже мудра жінка.

— Бачу що є дуже мудра. Що хоче вона від мене? Я є звичайний, лінивий, чоловік, нічого цікавого.

— Це так, як я.

— Не говори так! Ти є цікавий! Ти знаєш, що таке «Рамеденес», ти є мудрий!

— Рамеденес, мої дорогі, з фільму про кота, який говорить. — Киця не витримує нашої чоловічої розмови.

— І тільки? Моя фантазія була інша, — пишу я і дивуюся сама собі, дійсно в мене одне в голові. Перемкнуло мене, чи що?

— Зурочливі ті коти, — втрутилася в розмову Киціна приятелька, і попала під гарячу руку.

— Тільки Мовчун зразу врубається, а Іван не завжди ловить хід моїх висловлювань. Мені адвокати не потрібні! То так, як з моїм англійським. Але перш за все це тільки забава, часом з домішкою чогось глибшого. О рани, що я говорю? Тільки не глибший. Рятуйте!

— Кицю, відпочинь! Ми тільки в справі тих прекрасних котів. — Захищається її приятелька, а я після таких їхніх дебатів, на якийсь час зникаю, типово по чоловічому «потрібно перечекати, поки ця напасть мине». Тільки Киця не чекає, пише мені, Іванові, приватний лист, де говорить, що вона така є, не стримана, імпульсивна, що її друзі знають це, і вибачають, що більше не критикуватиме мене. Я заспокоюю, мов не переймайся, нічого не сталося, ми й надалі є друзями. Так ми закінчуємо розмову про кота. Ні, не зовсім закінчили, останнє слово було за мною.

— Не знаю, що ви подумали. Я тільки хотів порівняти прагнення волі, і самостійності Киці з кішкою, «яка гуляла сама по собі», за твором Кіплінга. Тільки й всього.

Після того кота, так явно, Мовчун мене більше не підставляє. Періодично запитую Мовчуна про що-небудь, відповідає вибірково, часто після великої паузи. Запитала яка його віра і також розповіла про свою, православну. Коли відповідаю йому, він часто говорить: «Ти думаєш, так як Киця!». Міг би й не говорити, сама бачу, що я на неї подібна. Може це його тип жінок? Але ж Мовчун пише це мені, Іванові.