13

13

Реальність.

— Де ти пропадав? — Запитала я Юзліса, коли він появився в інтернеті.

— Гостей приймав з Росії. Був гідом по Києву. Все показував.

— Твої друзі, чи знайомі по інтернету?

— Знайомі по інтернету.

— Жінки?

— Чоловік і жінка.

— Ти на Тиху дивився? Я б сама на ній «оженилася», але ж не можу.

— Не встиг подивитися. Я читав, що ти написала, але не міг же я залишити гостей, сісти до них спиною, і «піти в інтернет».

— Це скромна жінка, вона не така «підірвана», як Киця. Ти побачиш. А то на Кицю в тебе «не йойкнуло», може на Тиху «йойкне»?

— Так, Киця трохи занадто активна.

— Юзліс, я зараз тобі подзвоню, а то мій темперамент не витримує такого повільного спілкування.

— Дзвони!

Я дзвоню. Він не може подзвонити мені, як що в нього включений інтернет, а він у нього зараз включений. Юзліс так благородно поривався взяти частину полячок, на себе перетягнути, таким чином допомогти мені і не взяв. Його стиль дуже пасивний, він дозволяє жінкам завойовувати себе, а вони не стали того робити, не завойовували Юзліса. Мої приятельки лишилися вірними мені Івану-Арію.

— Твій темперамент, там на сторінці з тебе, Івана, сексуальність б’є фонтаном. Я ще не закінчив роботу, розважав гостей, тепер потрібно закінчити. Я подивлюся на Тиху. Щоб до неї писати, потрібно перекладати перекладачем?

— Можеш писати російською мовою, вона знає російську. Такого віку вони всі знають російську, це в них був обов’язковий предмет в середні школі.

— Ілентина, давай зустрінемося, як я приїду.

— Куди їдеш? Чи надовго?

— Я такий. Зі всіма в гарних стосунках. Їду на день народження до чоловіка моєї першої дружини. В мене зараз дочка зі своєю подружкою, ми разом поїдемо.

— Вони були в тебе, коли ти приймав гостей?

— Так. Уявляєш, була ще та, комуналка.

Потім Юзліс розповідає в яких він гарних стосунках з першим чоловіком своєї покійної дружини. Ми домовляємося про зустріч і закінчуємо розмову.

Реальність.

Киця поїхала відпочивати. Спочатку на море, повернеться до дому через два місяці, як скінчиться її відпустка.

— Я уже маю вітер в волоссі. Так завжди діється, як я замикаю свої двері і в дорогу. Переді мною біля 400 кілометрів, отже це недалеко. Вже випита кава, я чекаю на Ровериста, щоб допоміг мені загрузити велосипед на багажник. Завжди, як я їду, то дивлюся на порожнє сидіння збоку і думаю, чи було б краще, як би там сидів хто? Чи добре так, як є? Поки не буде порозуміння тіл, духу і розуму, те місце буде порожнім. Ми побачимо, що час принесе. Буду листуватися з тобою. Радію, що пізнала когось, такого вразливого і милого як ти. Бувай здоровий, Арій, — написала мені Киця перед від’їздом. Що було перед тим, після того як Киця приревнувала Мовчуна і ми посварилися? Нічого на було, Киця відразу стала миритися, я також йшла їй на зустріч.

— Сьогодні роблю порядки в домі. Мовчун написав, що йде в магазин по хліб. А мені порадив сісти на велосипед. В п’ятницю вночі маю концерт, а в суботу від’їжджаю. Ще маю багато справ, в кінці кінців мене не буде два місяці в Лодзі. Мило мені, що з тобою познайомилася, це не комплімент, а моя величезна симпатія до тебе, я радію, що ти є.

Так мило, і це після того, як ми з Мовчуном обмінялися зсилками про коней, а Киця відчула там «жінку» і «розбомбила» нас обох. Сабріна тримала нейтралітет і не розуміла, що відбувається. Мовчун «психанув», і послав Кицю кататися на велосипеді. А я тихо написала Сабріні, щоб пояснити ситуацію. Почала, звичайно, від початку і закінчила приятелькою, яка закохана в Мовчуна по інтернету.

— Марго знає про це, вона вважає це дурістю. Іноді приятелька просить мене повісити для Мовчуна якусь пісеньку, він у відповідь вішає пісеньку їй. То в них якийсь знак. Не знаю, що там є важливим, але якість пісеньки не має жодного значення. — Потім прошу Сабріну не дуже критикувати такі пісеньки і наївно запитую: «Чому Марго проти, щоб Мовчун розважався по інтернету?»

Сабріна віднеслася до цього серйозно.

— На мою думку, інтернет створений для розваги. Робіть з Мовчуном і твоєю приятелькою свої справи, тільки так, щоб ні в кого потім серце не боліло. Така моя не упереджена найкраща порада.

— Сабріна, як що це ранить чиєсь серце, то скажи мені. Киця говорила, що Мовчун для неї тільки друг. Щодо моєї приятельки, то хай Мовчун вирішує сам.

Сабріна дає на це «добро». Оскільки всі є дорослі, з Кицею Мовчун давно вже тільки дружить і зараз він ні перед ким не має ніякого обов’язку, то для його розваги Сабріна не бачить ніяких перешкод. Після цієї розмови, Сабріна більше не критикувала наші пісеньки, навпаки, завжди відмічала, що вони їй подобаються, незалежно ні від чого. Схоже вона поговорила з Кицею, бо та також перестала критикувати. Перед від’їздом Киця прислала мені фото Мовчуна, Яке зробила з його згоди для мне, Арія. Ще обіцяла написати мені про батька Мовчуна, але так і не написала, хоч я й нагадувала їй кілька раз. Не знаю, що в них відбулося, передумали про те писати. Ті фото, що робила Киця, Мовчун прислав також мені, Ілентиночці, і написав тоді той лист. Після того він більше не вивішував ніяких зсилок, ні в мене, ні в Киці на сторінці, ні в кого, тільки іноді в себе про політику, та час від часу писав коментарі. В цей час Киця активно збиралася в дорогу.

На моє запитання, чому не поїде разом з Мовчуном, адже він також любить море, Киця, буквально «вибухнула».

— Чи ти дурень, чи дурнем прикидаєшся! Чому я маю їхати з Мовчуном? Завжди їду сама. Два роки тому, Мовчуна запросила на тиждень. Вишлю тобі фотографії. Тільки Мовчун був захворів і мусив повернутися в Лодзь. Був на своєму новому автомобілі. Затим, запам’ятай, не задавай мені питань пасток, як КГБ, ніхто того не любить.

Обіцяні фото Киця мені так і не вислала. Вона багато чого не робить з того, що обіцяє. Ми продовжували з нею говорити про різне. Написала, що відремонтували її ноутбук. Запитала який маю зріст. Мені прийшлося дзвонити Таленці, Арій був недоступний тоді, не зарядив свій мобільний телефон, узнати в неї який Арій має зріст, мав 175 сантиметрів. Киці такий зріст сподобався.

— Я є анархістка, люблю музику і мрії. Я кохаю тих хто відчуває і думає так як я. Хто зі мною, того я кохаю. А хто проти — теж кохаю. Тебе кохаю також.

Це «також» звичайно, чоловіків надихає, але я не стала звертати на то увагу.

— Ти мене кохаєш так, щоб ніхто того не знав, особливо Мовчун. Боїшся його від себе відпустити? Піде по «бабах»?

Кицю «понесло», за те, що написала мені у відповідь, я готова була її побити.

— Мовчун має інших жінок, я то розумію і тішуся тим. Я маю дві руки, дві ноги, а він немає. Він може лягти на пару осіб, а серед них є я. Я вільна, як птах. А Мовчун, як птах в клітці, на волю не злетить. Як тебе побачу то розповім, але думаю, що ти більше розумієш ніж пишеш. Дзвонила до Мовчуна, але телефон не відповідає.

Я довго думала, як так «вона між них», як що він ляже на дві особи. А як що на одну, також Киця буде посередині між ними? Посередині, то вже занадто, десь там скраю, ще б нічого, а посередині, це за дуже. Киця ще трохи поговорила про мистецтво і поезію, шкодувала, що не можемо говорити по скайпу. Пізніше вона зайшла до Мовчуна в гості, зробила ті фотографії, як вислала мені, і обіцяла написати про Мовчуна тата. Не написала. Що відбулось між ними потім? Він вивісив тільки одну пісеньку на її сторінку, десь такого змісту — «Дякую Пані за все, милість її безмежна». Після того активність на сайті, більше не проявляв. Притих.

Віртуальність.

Голос за кадром.

— Що, вгадуєш, як завжди, пальцем в небо? Одне в голові. Як з тією графікою?

— Трошки помилилася, той що? Але ж я відчувала, що щось відбувається!

— Тільки відбувалося зовсім не те, про що ти думала.

— Одне не виключає інше. Подумаєш, трошки з графікою помилилася. Я думала, що то Дуня, щоб підтримати Мовчуна, зобразила свою голову на чоловічому члені. На мою думку, це мало означати її підтримку, високу оцінку його чоловічої сили. Насправді все було по іншому і абсолютно протилежне, ту роботу зробив Мовчун, а не Дуня, і створена вона не для того, щоб підтримати, а для того, щоб принизити. Портрет там був не Дуні, а польської скандальної художниці, яка зобразила чоловіче «хазяйство» на католицькому хресті. Хто ж знав? Та художниця відома серед католиків, а не серед атеїстів. Чомусь ті жінки, мені всі видалися на одне лице, чи то так фотошоп їх підправив, чи макіяж.

ВОНА йшла по високій траві, збивала сріблясту росу. Спідниця намокла і обліпила ноги.

— Зараз ти також помиляєшся.

— В чому? В чому я помиляюся цього разу?

ВОНА зупинилася. Стояла на узліссі, був ранок, небо окутане хмарами, вдалині над водою клубочився туман.

— В чому?

«Голос за кадром» мовчав. Постояла, почекала і знову пішла навпростець через траву.

— Як що в нього зараз проблеми з лікарями, це не означає, що між ним і Кицею нічого не відбувається. Одне не виключає друге.

Дійшла до берега. Увійшла в туман. Прислухалася, якийсь звук линув над водою. Чути було голоси, але слів не розібрати, по інтонації вгадувалися емоції і тільки.

— З чого ти взяла, що в нього може бути тільки Киця?

Від несподіванки аж заклякла.

— Або мовчи, або говори, не потрібно мене лякати. Як я можу не помилитися? Я мало знаю, а те що знаю, може бути правдою, або брехнею. І з цього я роблю висновки, то навіть не 50 на 50.

Зняла спідницю, викрутила, струсила, одягла знову, і пішла на стук копит.

Реальність.

— Як пройти до музею Булгакова?

— По той бік вулиці, відразу за тим будинком, бачите на балконі український прапор, це там.

Група туристів іде в указаному напрямку. Арій нервово ходить.

— Росіяни знають тільки письменника Булгакова!

— Арій, заспокойся. Хай хоч усі росіяни відвідають цей музей, нам від цього тільки краще. Ну і що, що росіяни вважають його російським письменником? Він народився, жив і працював на Україні, і не має значення якою мовою писав. — Ілентина шукає в Таленки підтвердження своїм словам. Таленка підтвердила, тільки Арій не заспокоївся.

— На його пам’ятнику ніс уже блищить. Я вже не можу дивитися, як жінки сідають йому на коліна і цілують носа.

— Коли поставили пам’ятник, якому можна сісти на коліна, було зрозуміло, що будуть сідати. На горі Проню Прокопівну не менше обціловують і фотографуються з нею не менше. Чим більше туристів тим краще.

— Так, особливо секс тури! — Говорить Арій. Таленка згадує, як її знайомий був перекладачем в одного туриста з Англії, мусив водити його по нічних клубах, домовлятися з путаною.

— Проституток багато не тому, що туристи їх хочуть, наших вони більше обслуговують.

— Я ніколи не брав проститутку.

— Бо дорого!

— Ні! Я не хочу жінку за гроші! Завжди відчувається, чи вона тебе любить, чи ні, — розпалився Арій, аж замахав руками.

— А ти любиш? — Запитала Ілентина і відповідь Арія на це запитання Таленку також зацікавила.

— Як що вона мене буде любити, то я її любитиму також.

— Знаєш, Таленка, як це називається, Арій дозволяє жінці себе любити.

— Та досить вам. Пішли краще вип’ємо кави в Арсена.

І вони троє йдуть через дорогу в «Світлицю» випити кави в Арсена.

Реальність.

Киця вивісила своє фото з пляжу, яке повторило профільне фото Арія, вид з потилиці, і її друзі вважали, що то Іван розпочав таку моду — вид з тилу. Прийшлося захищатися.

— Не потрібно на мене кивати. У Марго тил був набагато раніше представлений живописом.

— І як тут не кохати Івана. Дякую, що ти мене борониш, вони заздрять моїй попі. Бо спереду немає нічого.

Мій перекладач, що зад, що тил перекладає однаково.

— Стараюся не мати тилів, пише Киця.

— То що стараєшся, нічого не значить, все рівно маєш. — Так до розмови долучається Сабріна.

— Ой маю.

— Дівчатка, хвалитеся задами? Чоловіки поки не полапають не повірять.

Я консультуюся з Арієм і стараюся його не підвести, повторюю його слова. У відповідь отримую.

— То лапай! — Відповідає мені Сабріна. Я хвалю її задок, який не бачила навіть на фото. Киця ображається і виходить з інтернету, хвалити можна тільки її, все повинно належати їй, ні з ким не поділиться, навіть з кращою подругою.

— Погано ти робиш, отупіла хіба від морського вітру, жінко. Зупинися в своєму паранормальному, на той час мисленню. — Сабріна кидає репліку Киці і продовжує розмову зі мною, Арієм, після тієї нашої розмови, для неї я є також Арій, як і для Киці.

— Знову щось не те, Сабріна? Марго упала, і що? Це щось погане?

— Упала, але на голову! Як що втекла від твого «мацання». Я залишаюся.

— Чому вона сердиться? Має гарний зад!

— Іван, ти маєш добре око на той зад.

— Я не один, кому той зад подобається.

— Ой Іван. Ти мене «викінчиш», а твій шизанутий тлумач то напевно! В кінці лопну зі сміху. Вона зад то має якраз прекрасний! Але побоюється «годинникаря».

Я продовжую спілкуватися з Сабріною. Майже всі уже знають, що я не Іван а Арій, Мовчун знає також, але оскільки на профілі написано Іван, то всі продовжують називати мене Іваном.

— Чому Марго боїться годинникаря? Що він їй зробив? Сабріно, мені здається, що я пишу вірно, і знову щось не те? Багато ваших слів у нас означають зовсім інше, і я гублюся.

— Іван, будь мужній, і не відмовляйся від тлумача, він нам доставляє багато цікавих спостережень. Я люблю того «перекладача». — На захист мого перекладача стає Вода.

— Я маю кілька перекладачів, Вода, тільки вони ще гірші ніж цей.

— Тримайся цього перекладача, він доставляє нам багато хорошого настрою.

Не знаю, що їм видав перекладач, але Сабріна стала падати від сміху.

— О мій ти Боже! Падаю трупом зі сміху перед вами.

— Падаємо всі зі сміху, але це не погано.

Вони розвеселилися, я так і не зрозуміла, чому. Сабріна продовжила розмову з Водою.

— Ми ревемо зі сміху, а ніхто не відповів Іванові на питання: «чому Марго боїться годинникаря?»

— Цього годинникаря то жоден перекладач не охопить. Може ти Сабріно в вишуканий і одночасно простий спосіб, роз’ясниш Івану в чому річ?

— Правда є така, що кинула Іванові приманку. Як перед тим поява цього годинникаря веселого мене насмішила до солодких сліз. А пам’ятаємо, що той «годинникар» народився нам з польського слова «часовнік» (дієслово), прочитаного Іванком, як «часовщик», що в нього означає власне — годинникар. Ну отже, врешті прийшли ми «собачим кроком» (увага! на тлумача шикуються всі яйка) до годинникаря, то даймо йому пожити. Вже само його народження, було нам великою розвагою. Потрібно радіти далі. Як тобі здається, Водичко? Як що ще Івану добавити розповідь з годинникарем в головній ролі, то за коротку хвилю будемо вже готові. Га?

Сабріна і Вода ще жартують зі мною, я запевняю їх, що не змінюватиму перекладача. Вони мріють використати дощову погоду на розвагу з Іваном. Я дивлюся по сайту і звертаю увагу, що вони майже перестали спілкуватися з Мовчуном. Виходить, що Іван забрав увесь його «гарем». Щось у них там відбувається «за кадром» з Кицею. Я не мала наміру забрати від Мовчуна його жінок.

— Дівчатка, ви робите погано! Я є на цьому сайті, щоб розважити Мовчуна. І що? Ви всі покинули Мовчуна, щоб бавитися Іваном? Моя приятелька розіб’є мені голову. Я прошу вас, чим по швидше розважити Мовчуна, бо я не уцілію, буде катастрофа.

— Яка приятелька розіб’є тобі голову? Зрештою так тебе ми не відпустимо, ти є наш! — Відповіла категорично Сабріна. Я такого від неї не чекала.

— Так, я ваш, ви мої, і Мовчун також наш, потрібно його розважити, йому сумно зараз.

— Яка приятелька, Іван, і я запитую! Катастрофи не буде, Мовчуна ми розважимо. Що це за приятелька, яка має розбити тобі голову? Сабріна написала добре — ти є наш! — Вода розхвилювалася також. — Мовчуна ми розвеселимо, вже йому всі заздрять.

— Тепер комбінуй з перекладачем, щоб приятельці витлумачив на свою користь. Не турбуйся про Мовчуна, він є на місці, ми дамо йому раду!

— Ви думаєте, можливо щось роз’яснити закоханій жінці?

Я все більше переконуюся, що Юзліс був правий, жінка це — власник, і дуже не приємно, що я така ж сама. Сабріна хоче переконати мене, що думати мені потрібно про себе, а не про якусь закохану, дурну жінку.

— Сабріна, а я про що думаю? Про себе! Не заставила б мене приятелька, не був би я тут Іваном, не був би знайомий з вами. Це було б погано, бо з вами мені дуже цікаво.

— Іван, ти починаєш добре комбінувати! Тобто, добрий цей перекладач! — Хвалить мене Вода на кінець розмови.

Віртуальність.

На атласному шовку.

— В цьому літньому будинку не має електричного освітлення.

— Зовсім?

— Зовсім. І ніколи не було. — ВІН розставив і запалив свічки. На вулиці сутеніло. Вікна були відкриті навстіж і полум’я тріпотіло. При такому освітленні не видно деталей інтер’єру. Тільки видно велике ліжко, від блискучого покривала відбивалися відблиски полум’я.

— Відразу будемо спати, чи що?

— «Чи що», а потім спати.

ВОНА проходить по кімнаті, підходить до ліжка.

— О! Натуральний шовк, атлас! — Гладить блискучу поверхню. ВІН підходить, пробує на дотик також.

— Буде слизько, хоч би хтось не злетів з ліжка.

— Цей «хтось» буде за «когось» триматися, як що й злетимо, то разом. Тут вся постіль з такого шовку! — ВОНА бере в руки подушку, тулить до обличчя, дивиться ще одну подушку і ще. — Який гладенький шовк. Знаєш, а я все ще не можу читати початок нашого листування.

— Навіщо читати?

— Щоб описати в книжці.

— Чому не можеш?

— Не можу, бо тільки гляну на ті листи і так тебе хочу, що аж млію. — Сідає на ліжко, краї матраца більш пружні, середина прогинається, ВОНА з’їжджає по шовку в центр ліжка.

— О! Все добре! Ми будемо ковзати на середину!

— Ми будемо добре ковзати на середину. Ковзати до середини. Ковзати і ковзати глибоко всередину.

Обоє сковзнули до центра ліжка і всі три подушки вслід за ними. Гладенькі подушки не тримаються ні під головою, ні під боком, ні під чим. ВІН садить її на себе. Подушки, як попало, то на них, то під ними.

— На такому слизькому, той хто легший, має бути зверху. Розкажи мені, Чому не можеш читати наші перші листи?

— Я була така дурна. — Легко тисне його груди, стискає ногами стегна. Він тільки дивиться, чекає. — Я зовсім не розумна, тупа, як валянок.

ВІН чекає на відповідь.

— Я не знаю. Хотіла і не змогла. Як тільки бачу тему листа — «Ілентиночка», мені забиває дух і я втрачаю голову.

— А коли зможеш?

— Що зможу?

— Читати ті листи. Зможеш, коли перестанеш мене кохати?

— Я завжди тебе буду кохати! Зможу читати їх, як перестану боятися, що таких листів від тебе не буде. Не запитуй більше, люби мене, я тебе хочу!

— То маєш мене.

Відкидає з ліжка подушку, яка йому заважає, тоді ВОНА відкидає, ще дві і ВІН допомагає рукою їй ковзати по ньому. Їм слизько, ковзає і ВІН і її ноги ковзають по простирадлу. Тоді вони беруться за руки і ковзають разом. З ліжка таки злетіли, добре, що там уже лежали три подушки. В тремтливому полум’ї свічки видно як двоє на підлозі кохаються.

Реальність.

— Опиши свої відчуття від звичайного сексу, від початку до кінця.

Попросила я Петера.

— Хм. Так воно ж по різному, і в початку і в кінці.

— Вибери щось найбільш цікаве.

— Так завжди майже в цілому не без цікавого було.

— От і опиши по черзі.

— Ілентина, чи не краще мені що-небудь от прямо найближчим часом і придумати і зробить, ніж описувати, ти не находиш?

— Одне другому не шкодить. Згадати хороше також не погано.

— Нам рано жити спогадами. Ілентина, незмінно переводить стрілку і вважає за краще бути слухачкою. Але без розповіді слухачів не буває. Хотілось би і слухачем побути.

— Петер, як ти так можеш! Що розповісти? Що я люблю домінувати, мало не гвалтувати чоловіка.

— Уже цікаво.

— Я хочу їсти, піду поїм, а ти напиши перший.

— Коли повернешся, розкажеш, як саме, в яких позах і формах любиш гвалтувати.

— То вже як вийде, я маленька, не сильна, потрібно, щоб не дуже захищався.

— Припустимо, не опирається, тоді що ти починаєш робити?

— Спровокую опір, «нариваюся». Напиши ти, а я швиденько поїм і повернуся.

— Ну і? Ця провокація включає в себе чіпати член? Через одяг, чи на пряму?

— Ні то інше. Я зараз повернуся, комп не виключаю.

— А як? Підштовхуєш, щоб тебе чіпали всюди?

— Хитрий ти, Петер, тільки мене запитуєш, а самому розповісти!?

— Так ніби ж уже це робив. Так і мені послухати цікаво. Коли його рука уже лягла на попку, на гумку трусів, тобі хочеться швидше, чи не поспішаючи їх знімати?

— Яких трусів? Його? Це я чоловіка «маю», як гумову ляльку, або фалоімітатор, роблю, що хочеться не запитуючи.

— А що хочеться?

— Як коли, під настрій, часом ліричний, часом агресивний. Твоя черга, Петер.

— Відповідь не зараховується з огляду на неконкретність. Детальніше не можна?

— Важко описати. Не відриваю, звичайно, але майже, це коли я агресивна. А коли «м’яка й пухнаста», дуже обнімаю, але я повинна любити чоловіка, інакше не отримую задоволення.

— Тобто все-таки член пестиш, тільки руками, тоді і ротиком тобі сподобається, адже це просто більш інтимне продовження. А тобі більш подобається його пестити, чи коли він в тобі?

На цьому місці в нашій розмові виникає пауза.

— Задумалася конкретно.

— Так, я думаю. Гратися ним всередині себе, мені подобається, але до того, також подобається.

— Чи не має протиріччя, між прагненням домінувати і оргазмом від дотиків, адже це також активність чоловіка. А то лялька, хоч і не гумова, вона не занадто активна, поясни.

— Може я все таки піду поїм, Петер? А потім. Добре?

— Так я тут також куховарю паралельно, і в магазин потрібно.

— Немає протиріччя. Це я доторкаюся до чоловіка, чим хочу і як хочу і доводжу себе до оргазму. Це мої дотики!

— А він і рипатися не сміє? Ну а до рук його геніталіями, як що торкаєшся, також активність не проявляти?

— Не зрозуміла? Навіщо до рук, як що є багато іншого?

— Багато? Наприклад?

— Петер, ці відчуття я і так знаю, розкажи про свої.

— А ти пробувала описати смак або запах, наприклад? Описати можна дію зі згадуванням наявності різних відчуттів, мені так здається.

— Спробуй, спробуй, знаю, що важко, але спробуй.

— Я зараз збираюся спробувати повечеряти.

— Я також буду чай пити, потім продовжимо.

Ми робимо перерву в нашій розмові. Я п’ю чай і думаю, як важко витягнути слово з одесита. Він відповідає тільки запитанням на запитання.