7

7

Реальність.

Схоже, Мовчун хотів від мене іншого подарунку, не віртуального. Він дуже розчарований, адже я пообіцяла піснею «все буде добре», а нічого не зробила. Тому наше спілкування впало до нуля. Не витримує нашої мовчанки Киця.

— Як почуваєш себе сьогодні, Арій? В нас погода фатальна, дуже душно. Що робиш?

— Дурницями маюся. Завтра і після завтра буде святкування «Дня Києв а». Буду від ранку до в ечора учасником. Сьогодні приготув ав ся. Завтра виходжу о шостій ранку.

— Гуляй добре, то не буду тобі морочити голову. Добрих снів.

Реальність.

День Києва. Андріївський Узвіз. Багато туристів і прохожих людей. До Арія і Ілентини підходить Жсамар.

— Привіт! Що у вас нового? Давно я не був тут.

— В нас все по старому. Що нового в тебе?

— Я розлучився. Живу зараз в Києві, працюю. Добре що робота є.

— А яка в тебе зарплата? — Арій ставить зовсім не скромне запитання і переводить розмову в інше русло.

— Зарплата нормальна. За вісім годин (називає суму), але я працюю не менше чим десять годин. А що мені робити? Живу в гуртожитку, після роботи готую вечерю, потім вечеряю і спати.

— А у вихідні дні?

— Їду за місто на природу.

Ілентина не витримує, втручається в розмову.

— Арій, не збивай! Жсамар, твоя дружина вилікувалася? Колишня дружина.

— Ні.

Реальність Минуле.

Та ж сама вулиця в похмурий день. Арій сумний і нервовий. Він розлучається з Таленкою, проживши разом багато років, а може й більше, ніж багато. Процес розлучення завжди болючий, хто б, що не говорив. Арій стоїть з Жсамаром, курить і говорить.

— Вони ходять разом за руки взявшись, як в шістнадцять років. Щоб ти робив, як би твоя дружина закохалася?

— Я був би радий, я був би щасливий, як би так сталося.

Тоді Арій його не зрозумів, смакував свої переживання. Пізніше, як побачив дружину Жсамара, бав вражений. Її не цікавило ніщо і ніхто, вона була хвора, в неї уже не було ніяких переживань. І як би вона хоч чимось зацікавилася, хоч іншим чоловіком, це означало б одужання. Але цього не було.

Віртуальність.

Поле. Йде дощ. Нікого немає. Різкі пориви вітру і небо розколюється блискавкою, ще блискавка, ще. На полі танок блискавок. Продовжує йти дощ, але поле стало іншим, тепер воно наелектризоване сильним почуття. Яким? То не важливо. Важливо, що почуття є!

Реальність.

— Сьогодні хвилина правди, Арій. Роверист є моїм близьким приятелем. Ми з ним балакаємо про наші таємниці, їздимо велосипедами на довгі траси, ми є собі близькі. Мовчун є моїм колишнім коханцем, з яким я стараюся далі бути в дружніх стосунках, бо він дуже важливий для мене. Маю також свою любов, так отже, моє життя цілком нормальне. Я не мушу нічого шукати, я все маю. Тепер ще щоб твій дебільний перекладач перевів все як належить. Бо інакше знову буду як ідіотка. Я вже вжила сім банок, на сьогодні вистачить.

Я від Киці такого не чекала.

— Киця, те що ти написала, це прекрасно.

— Сім банок то сім пляшок пива. Я навалила і нарубала, трохи сп’яніла. Було жарко, тому мене розвезло. Але сім то не правда, випила дві з Роверистом, якого ти знаєш.

— Я також п’ю пиво, коли жарко. Роверист хороший чоловік.

— Добрий і прекрасний, але то тільки приятель. Але важливий. Дуже. — Схоже, Кицю розпирали гарні почуття. Я її розуміла.

— Буде так, як ти захочеш, бо ти є мудра.

— Ти розумієш, як чоловік, так багато. Мабуть чимало пережив в житті, і думаю, що і тепер тобі не легко. Давай організуємо твою виставку в нас. Я граю на вернісажах.

— Дякую, Киця, я подумаю.

— А я думаю, ти маєш це в дупі. І це образливо. Ти не сприймаєш серйозно те, що я пишу. Я завжди виконую те, що обіцяю. По інтернету не видно людину, поки я не побачу реально, я розмовляю з паном Ніхто.

— Мені подобається твоя пропозиція, але я тепер ледачий, щоб робити персональну виставку.

— То берись до роботи. Приїдеш до нас в Лодзь. Місце знайдеться, я мешкаю сама, Але як ти боїшся в мене, то в когось іншого. Я так їжджу і ще жива.

— Це в тебе шило в одному місці, не в мене. Це ти любиш їздити всюди, не я. Я ледачий.

— У нас кажуть, двигун в дупі. Ти ледачий, бо тобі не хочеться працювати. То ти є вільний птах. Тобто, живеш собі в своє задоволення і нічим не переймаєшся.

— Це так. Ти осуджуєш?

— Ні. Спробуй мобілізуватися до діяльності. Я є людина дії. Люблю мати довкола себе активних творчих людей. Ти є артистичний. Але звичайно кожен живе як хоче. Я також ціную свою свободу, і роблю, що хочу, бо живу сама. Як би з кимсь була, я мусила б рахуватися з другою особою. Для мене це важко. Я є хіпі. — Щось Киця дуже часто говорить, як їй добре бути одній. Дуже часто.

— Важко зжитися з кимсь, а потім боляче розлучатися. Але разом цікавіше. Чому Мовчун став мало писати тобі на сторінку? Раніше писав багато. Ти його про це попросила?

— Я співчуваю йому. Перед тим як писати до тебе, розмовляла з ним півгодини. Він має проблему. Лікарі не прийняли його скаргу, на те, що коли хворів, лікарі завдали йому шкоди. Запитай у нього, може тобі про те розповість. Мене ніколи ніхто не покидав, завжди я залишала. Але розтавання з кимсь, кого навіть хвильку кохала, є завжди поразка. А в водночас тягне людину до іншої людини. Тяжко то зрозуміти. Ти розумієш, бо ти такий самий. Ми трохи схожі.

— Ми насправді дуже схожі.

Я знову подумала, що вона навіть не підозрює на скільки ми схожі. Але зараз я їй писала за Арія, а він нікуди не поїде, не робитиме персональну виставку, лінивий, нічого не робитиме. Хіба вип’є та займеться сексом, якщо жінка цього захоче. Тим часом Киця продовжувала.

— Річ у тім, що лікарі зробили помилку, спричинили Мовчуну страждання, і не хочуть признати свою вину. То страшно так поводитися з неповносправною особою. Людина безпомічна перед злом. Я б їм морду набила. Цей самий лікар згубив мого батька. Як подумаю про це, то готова їх мордувати.

— В нас лікують не краще.

Реальність.

— Ти все правильно зробила, — сказав Юзліс у відповідь на моє запитання, чи правильно я веду себе, як чоловік, на тому сайті, де зареєстрована під чоловічим іменем. — Я б відповів так само.

— Вона сказала, що я занадто розумний, як для чоловіка. Можливо я роблю щось не так?

— А чоловіки, що дурні? Можливо їй такі траплялися. Мені також говорять, що я розумний.

— Та полячка стала зустрічатися зі своїм другом, перейшли в інші стосунки, і тепер вона щаслива. Написала їй, що я, Арій, радий за неї, вона запропонувала мені бути друзями, згодився.

— В мене були такі випадки. Вона знаходить собі другого, бо бачить, що з мене толку мало, я «пофігіст» і веду себе пасивно. Жінки, вони власники, їй потрібно, вона бере і все тут. А як що, ти пасивний, ніякий, то взяти тебе важко. Бачать, що не візьмуть, переключаються на другого. Потім пише, що вже знайшла, і давай залишимося друзями.

— І ти стаєш другом?

— Та ні! Як можна?

— Ти рахуєш, що не можна дружити з жінкою?

— Та можна, але то зовсім друге, не в тому випадку. Я її трахав, а тепер буду другом? Я максималіст — або все, або нічого!

— Зрозуміло, як же ти можеш з нею дружити, як що ти її трахав. А як що не трахав? Тоді можеш?

— Звичайно. То інша справа. Знаєш як з жінками буває, дружиш, вроді ніякої любові, а сексом зайнявся і прокидаються почуття.

— Тоді я можу з нею дружити.

— Вона не захоче. Навіщо їй? Вона вже знайшла.

— Не знаю, після того, вона говорила зі мною увесь вечір і запрошувала до себе.

— Ми про це ще поговоримо за кавою, а зараз ти зробила все правильно.

Можливо, що я зробила добре, тільки слова Юзліса мене чомусь не заспокоїли.

Реальність.

Вимощена бруківкою вулиця. Розмовляють Ілентина і Арій, чекають Таленку. Підходить Галя.

— Привіт!

— Привіт.

— Як ви?

— Нормально. Як ти?

— Також нічого. Гуляю.

І пішла далі в гору по вулиці. Гарна жінка, Андрій дивиться їй вслід, зітхає.

— Я трахав Галю. Коли ми були студентами на практиці в Карпатах. Нашим куратором був Бігорь, уже покійний. Я і Льоня були в одній наметі. Намети нашої групи були розставлені біля потічка досить густо, а ми з Льонею свій намет поставили окремо, трохи далі, десь метрів двадцять під гірку. І тільки ніч, Галя до мене приходила.

— Тільки до тебе, чи і до Льоні також?

— Тільки до мене.

— А Льоня, що робив? Спав?

— Ні. Ну як він міг спати!

— Дивився, поради давав?

— Та ні. Нічого він не радив і не втручався. Просто лежав.

— Робив вигляд, що нічого не бачить і спить?

— Десь так.

Арій поринув в спогади.

— Але хтось на нас настукав. Бігорь розізлився страшно. Він там хотів з однією студенткою, вона не захотіла, а тут ми таке робимо. Став погрожувати, що з інституту вижене, і то було цілком реально. Я злякався. Тоді ми попросили місцевих хлопчиків, ми з ними дружили, купували в них молоко, щоб вони нам допомогли. В тому селі на горі була колиба, це було в Карпатах, ти знаєш де. Ваша група мабуть там-само була, Бігорь всіх своїх студентів возив туди на практику.

— Я була в тій колибі.

— Льоня попросив тих хлопчиків дивиться, а там по селу все видно, хто куди йде, і попередити нас, коли Бігорь буде в колибі. Прибігає один хлопчина, говорить, що вже там і добре випивши. Тоді ми з Льонею заходимо в ту колибу, беремо вина, сідаємо і до Бігоря, так з повагою. А він уже хороший, говорить, що це мої хлопці, кращі студенти, Арій зі столиці, Льоня зі Львова. Ще випили. Там був місцевий один, такий міцний, амбал, говорить: «Раз ти з Києва, то покажи як там п’ють.» І наливає двохсотграмовий стакан горілки. Дивлюся, треба пити, а вже вино випите, добре, що хоч по зростальній. Пили, співали, а я з Льонею співали гарно, потім уже «браталися» всі зі всіма. Допилися до того, що місцеві нас притягли під гору і розфасували по наметах. Після того в Бігоря ми були самими кращими студентами до кінця навчання.

Арій продовжував згадувати, як вони милися в потічку, ніби приймали там ванну. Ілентина не стала заперечувати, хоч знала, яка холодна вода в тому потічку, він мав початок високо в горах. В такій «ванній» не поніжишся.

Нарешті прийшла Таленка.

Віртуальність.

Хмари насували від горизонту, мчали над морем закривали ще освітлите сонцем небо. Впали перші краплі дощу. Вітер шматував хмари, нісся над морем, над берегом. Віти плакучої верби мокрим листям вдарили її по спині, задрижала і покрилася «гусячою шкірою», подивилася, що робить ВІН.

ВІН витягував на берег і прив’язував човна, щоб не змили хвилі. Підійшла допомогти.

— Не заважай! Я сам!

— Але ж вітер!

— Подув легкий вітерець і ти злякалася.

«Легкий вітерець» пригнув дерева до землі, накрив хвилею його і її. Обняв за плечі і пішли під захист селі. Теплий дощ лупив по шкірі і вітер шумів над головою. Мокрі тулилися один до одного. Розкотисто загримів грім, здригнулася, пригорнула його до себе і тримала так, поки не затихло.

— Ти що, боїшся?

— Не знаю. Або боюсь, або збуджуюся.

— Визначся!

Притиснув до себе, щоб відчула його збудження. Десь близько вдарила блискавка і від грому заклало вуха.

— Небезпечно так стояти.

Тільки засміявся.

— Яка різниця стояти, сидіти, чи лежати біля скелі. Добре хоч, що ця скеля, під якою ми, не вища за інші.

І все ж дивиться, де можна сісти, вибирає кам’яну брилу. Хочуть продовжити розпочате, слизький камінь не сприяє, пробують то так, то по іншому. Нарешті він повертає її до себе спиною, нахиляє над каменем, притягує за стегна до себе і входить гарячим в гаряче і мокре. Блискавки луплять одна за одною, грім гримить безперервно і він відчуває, як вона здригається від грому і від задоволення.

Потім прихилившись спинами до каменю, сиділи обнявшись, тримаючись за руки. Потроху втихав вітер, гуркотіло все далі і далі. Вдалині ще було видно спалахи, а тут крізь хмари вже пробивалось сонце.

— Нашого човна не змило?

Розслаблено ліниво повернувся, заперечливо хитнув головою.

— Та ж прив’язував!

Вдихали запахи моря, дивилися на чистий берег, вимитий дощем.

— Красиво!

Реальність.

Юзліс закурює сигарету і відкриває двері на балкон.

— Не холодно?

— Нормально, я тепло одягнена. — Відповідає Ілентина. Чекає поки трохи вистигне кава, тримаючи її в руках.

— Я подумав, що тобі розповісти. Була така цікава пригода в молодості.

— Можна й не цікаву, звичайну.

— Звичайну не цікаво згадувати.

Юзліс гасить недопалок, бере свою каву, сідає навпроти і починає розповідь:

— «В тамбурі поїзда.

Я їхав з міста Х. квитків уже не було, взяв що міг, у загальний вагон. Поїзд транзитний, на пероні в нього всі тиснуться, бачу, що не сяду. Стою збоку, речей в мене не багато, так щось невеличке і етюдник, а на мене весь час з вікна купейного вагону молода дівчина дивиться. Коли вагон смикнувся, вона підбігла до дверей, висунулася і крикнула до мене.

— Я тут! Ти що мене не бачиш? Давай скоріш сюди!

Я зайшов у вагон. Провідниця зразу до мене.

— Де квиток? — Питає. Показую. — Це не ваш вагон, але поїзд уже їде, на першій же зупинці перейдете в свій, а до того часу можете постояти в тамбурі.

Провідниця пішла, а ми залишилися в тамбурі. Познайомилися, її ім’я Олена. Вона не пішла в купе, залишилася зі мною. Ми простояли всю ніч. Може я їй сподобався, не-знаю. Вона віддалась мені там в тамбурі на відкидному маленькому стільчику, на ньому мостилися як могли. Навіщо їй то було, не-знаю. Але це ще не все, її зустрічали в містечку на вокзалі, попросила мене допомогти винести речі на перон. Там зустрічав її наречений і його батьки, вона приїхала виходити заміж, наступного дня в них мало бути весілля. Зробила собі такий «дівочник» перед одруженням.»

Реальність.

Мене не заспокоїли слова Киці, що в неї все є і вона нічого не шукає. Схоже, що то в неї був потік слів після випитого пива. Між Кицею і Мовчуном за кадром щось явно відбувалося. В нього пішла тема пісень типу, як я міг таку любить, більше не примушую, але я завжди пам’ятатиму, життя втратило сенс, і тому подібне. Або він переживає, що в Киці новий кавалер, або втратив надію ліквідувати побічні, трагічні, післяопераційні наслідки.

— Схоже, Мовчун дуже переживає. Ти розповіла йому про Ровериста? — Запитую я, Арій, в Киці.

— А що про Ровериста? Ми всі знайомі. Мовчун дістав від мене телевізор, а Роверист його йому заніс, чого має переживати?

Або нічого не розуміє Киця, або «шлангом» прикидається. Довбуся з перекладачем, пробую запитати детальніше по іншому.

— Коли від чоловіка жінка йде до іншого, це завжди боляче б’є по себелюбності. Розлучатися завжди боляче. Ти робиш правильно, своє життя не потрібно приносити в жертву нікому. Життя повинно приносити тобі радість. Але я розумію стан Мовчуна і хотів би його підтримати, тільки не знаю як. Можливо ти підкажеш, на що він може відволіктися, що Мовчун любить?

— Мовчун не в розпачі з приводу нашого розставання. Ми й надалі є близькими людьми. Думаю Мовчун має багато поклонниць, і поки що йому цього вистачає. Чує себе добре. Дуже добре. Але як хтось був зі мною, то йому важко потім бути з кимсь іншим. Тому не кокетую з непотрібними особами, щоб їм потім не було боляче. Я знаю, що ти думаєш все навпаки, але ти помиляєшся. Як краще ти мене пізнаєш, зрозумієш мої наміри.

Нічого я незрозуміла. Що між ними точиться зараз, Киця так і не відповіла. Тут вони з Мовчуном однакові, просто не бачать ці запитання і все, хоч як я не стараюся запитувати. Я роблю Киці кілька компліментів в дусі Арія і знову запитую.

— Як довго Мовчун був твоїм чоловіком? Як він міг з тобою такою активною справляться? Він таким активним не виглядає.

— Ти не повинен то питати. Скажу тільки, що як був зі мною, був іншою людиною. Але то в минулому. На те було дуже багато причин. У всякому разі в той рік втратила раптово батьків, Мовчуна і мого любимого 18 літнього кота. Я зуміла змобілізуватися, хоч тоді не було мені добре. В четвер поховала мого любимого батька, а в суботу грала на фестивалі, дуже важливий міжнародний виступ. Як маєш почуття і уяву, а я впевнена, що маєш, то зрозумієш.

Я звичайно, все розумію. Співчуваю. Розпитую про батька, про кота і про Мовчуна.

— Як Мовчун міг залишити тебе в такому тяжкому для тебе становищі? Він не виглядає таким жорстоким.

— Він сам знаходився в дуже важкій ситуації. В нього виявили рак. Не питай вже про ту справу. Розповіла тобі багато. Попроси в Мовчуна, він тоді був зняв фільмик про мого кота. Така мила епітафія. Не знаю, чому мене це так зворушило.

— Вибач за таке питання. Після тієї операції, ви з Мовчуном тільки друзі? Це дуже трагічно. Тепер я більше розумію і тебе і його. Дякую. Ти є розумна, добра і дуже гарна. Роверист повинен бути щасливий.

Річ у тому, що я знаю про ту операцію і її наслідки, Мовчун мені писав про них, але Киці про це не говорю, адже він писав тоді Ілентині, Арій про це нічого не знає. В мене йдуть безкінечні розмови з Арієм, все, що говорять йому жінки, все, що говорить він жінкам, обговорюється.

Віртуальність.

По траві берегом біжать однороги їх багато. З під копит летить курява, один за одним синхронно перестрибують перешкоди на своєму шляху. Біжать не цілеспрямовано, а граються, в них сила грає, бігають в своє задоволення. То забігають в море, то мчаться на пагорб, перестрибують камені і яри. Трохи окремо від інших білий і чорний однороги. Вони то труться боками, то покусують один одного, в них любовна гра. Відділилися від табуна, трохи пробігли морем, і чорний одноріг покрив білого однорога.