12

12

Віртуальність.

Запах сіна п’янив. Скошена трава, прогріта сонцем шелестіла під ногами. Шелест трави, шум моря, крик чайок, звуків було більше ніж досить. Вони сиділи на однорогах, чорному і білому. Однороги йшли не спішно, час від часу підбираючи губами пучок трави. Вершники розмовляли.

— Той що?

— Нічого.

— Як би ти знав.

— Не потрібно.

— Я кохаю тебе! Я кохаю тебе не залежно ні від чого!

Пауза. Дивляться один на одного. ВОНА не витримує, ляскає рукою однорога по шиї, б’є п’ятками в боки і тільки суха трава полетіла з під копит. Чорний одноріг зупинився, заіржав, скосив погляд на вершника і став наздоганяти свою подружку. Над берегом пронеслася курява. Зупинилися серед скель, копита зацокали по каменях.

— Все це не для мене.

— Чому?

Однороги стояли бік о бік. Взяла його руку в свою, пальці їй затремтіли.

— Чому?

Не відповів, промовчав.

Обхопила його стан і пересіла на чорного однорога. Біла одноріг презирливо фиркнула. ВІН відчув, як ВОНА уткнулася обличчям йому в спину, повернув голову.

— Так ми ще не були.

Тільки міцніше стиснула і завозила коліньми сідаючи зручніше. Біла одноріг подивилася, розвернулася і помчала берегом моря. Чорний почекав, прислухався до вершників, потім сам прийняв рішення і став наздоганяти білу подругу. Мчав в своє задоволення, вершники тільки підлітали на його спині.

ВОНА трималася обхопивши стан і стиснувши коліньми йому стегна, руки в такт рухові однорога, то в гору то вниз ковзали йому по грудях. Своїми грудьми торкалася його спини і шаленіла.

— Так ми дійсно ще не були.

— А так були!

Звільняє себе з її обіймів, повертається і сідає до неї обличчям.

— Ах!

Щоб не впасти, хапає за руку, та рука притискає її до себе. Однороги біжать по скошеній траві. Два вершники на спині однорога шаленіють від дотиків і запах сіна їх п’янить.

Реальність.

— Не розвішуй вуха. Ти себе переоцінюєш! Мовчун робить все це не для тебе, він хоче Кицю розізлити. Ти не маєш шансу. — Діна зупинила розповідь Ілентини про останні події на сайті.

— Мовчун вивісив коней на моїй сторінці, і Киця «порвала його як «Бобік грілку»! Наступного дня Мовчун замаскував коней під тренування кавалеристів 1938 року, я похвалила, і Киця «порвала» нас обох. Сьогодні він не заходить на мою сторінку, тільки Киці догоджає.

— Ти хочеш почути те, чого не має. Це професійний «пікапер», він знає, що робить. Ти для нього нічого не значиш.

— Як би він не хотів, щоб я писала до нього, то йому зробити це легко.

— Ти йому не заважаєш. Ти для нього ще Іван, чи вже Арій? Хоч це без різниці.

— Вже Арій. Але на сайті, через мене, вони поміняли стиль спілкування.

— Вони, це Мовчун і його подружки? — Звичайно, Діна була права, і заперечити Ілентині було нічим. Мовчун мав можливість спілкуватися з Ілентиною так, щоб Киця не знала, але не хотів. Все це є їхня «гра, на їхньому полі» в якій Ілентину смикає то один, то другий. Киця, яка можливо, мислить, що це Арій і Мовчун, який здогадується, що то є Ілентина, але не має в тому впевненості. Діна робила крем для рук, і підбирала аромат з ароматичних масел.

— Ти хочеш думати, що йому потрібна. Ти йому не потрібна. Ти не першої молодості і не багата, що ти хочеш? Які в тебе шанси?

— Я нічого конкретного не хочу.

— Не обманюй! Мої вуха не витримують скільки «лапші». Ти хочеш тільки Мовчуна в співавтори, хоч він нічого не пише. Професійний залицяльник, ти готова віддати йому те, чого ще не маєш. На тебе його методи діють, так само успішно, як і на інших.

— Але з другими мені взагалі не цікаво.

— Другі не так професійно «компостують» мізки? — Діна закінчила робити крем, понюхала, і залишилася задоволена ароматом.

— Потрібен доброволець протестувати цей крем на «людях».

Оскільки других людей тут не було, то Ілентині прийшлося бути цим добровольцем. Звичайно Діна була права, як що Киці немає в інтернеті, Мовчун також туди не заходить, з Іваном-Арієм ще часом говорити може, з Ілентиною — ні. Діна, ніби читає думки Ілентини.

— Кругом дискримінація жінки. Як з чоловіком, всі згодні з тобою спілкуватися, а як жінка, ти нікому не потрібна.

— Причому тут дискримінація? На сорок жінок всього один чоловік в інтернеті, і той лінивий.

Реальність.

— Завжди ліпше робить, чим говорить.

— Не все зразу, Петер.

Ми продовжували нашу розмову, в Києві йшов дощ, не знаю як в Одесі.

— Випила каву, і спати хочеться все рівно. Як жити?

— Один мій знайомий лікар, коли сусіди при зустрічі починали його «завантажувати» своїми болячками, на запитання: «Що робить?» Впевнено відповідав: «Пити горілку!»

— Ти вже розповідав про це, він ще потім мав багато жінок. Мав, в значенні, сексом займався.

— Вибачай, але рецепт напрошувався.

— Як що потрібно і таке лікування дає результат, будемо пити. Може продовжимо про відчуття?

— Лади. Розкажи і ти, наприклад, що відчуваєш про анальному сексі?

— Ой! Не знаю. Я не робила цього. А що відчуваєш ти?

— Без черги говорити виховання не дозволяє. Добре, опиши секс в яких-небудь не звичних місцях, ти це робила? — Одесит є одесит, Петер торгується за кожне слово. Але ж про себе я знаю й так, мені цікаво знати про нього.

— Так, звичайно, це в мене було, залежить які місця рахувати не звичними.

— Не в закритій квартирі. В присутності інших, любі не стандартні.

— Коли я люблю, для мене не має нічого не звичного, глядачі мені не перешкода, окрім любимого, для мене нічого не існує.

— От і розкажи про що-небудь, наприклад з глядачами.

— Важко, адже я їх не помічаю, це потім вони говорять мені, що мене бачили. А для мене все звичайно.

— Бачили при сексі? І де ж це тоді відбувалося?

— На природі.

— На природі? Так вся молодість, рахуй, пройшла, що ж в цьому не звичного. Так що, і про груповий також не ти?

— І груповий також ні. Без твоєї допомоги ні про що писати.

— Сміливо ти взялася за мало відоме. Як же описувати те, що самій не відомо?

— З кожного по ниточці, бідному сорочка. І сама що-небудь узнаю, за одно. Опиши як ти в незвичайному місці.

— Так із ниток зліпиш, а платити за матеріал? — В Петера прокинувся дух одесита і він почав торуватися. — І бажана передплата.

— Передплата як? Залежно скільки ниток буде, чи може за кожну нитку окремо?

— В троє! Або залежить від кількості.

— Петер, давай так, ти описуєш свої відчуття в ситуації, а я по уяві, що могла б відчувати. Підійде? Це буде окремо за кожну ниточку. Опиши свій секс в незвичайному місці.

— Що ж описати, я знаю? Мінет в темному кінозалі, під час сеансу. Так і що описувати, останній ряд, сусіди не близько. Гострота відчуттів, звичайно, добавилася від місця знаходження.

— О! Який був фільм? Гострота, тому, що можуть помітити?

— Звичайно. А фільм мабуть не згадаю.

Петер ще трохи потужився згадати та так і не згадав.

Реальність.

— Киця і Іван! Що сталося? Не політизуйте!

Мовчун появився в інтернеті, коли з Кицею ми вже «побилися» і замовкли. Причина, звичайно була, Киця щось побачила в тих кавалеристах 1938 року, яких Мовчун вивісив у мене на сторінці. Мовчун вже знав, що я Арій, друг Ілентини, яка періодично заглядає на цей сайт і що це вона посилає йому коней. Ці кавалеристи були ним виставлені для неї, Ілентини, тобто, для мне, я так думала. Похвалила їх. І почалося!

— Ну що Іван може іншого написати. Перемістимо кордони, то побачимо, як буде коментувати. Очевидно, що радітиме.

— То не буде потребувати візу. — Втрутився Мовчун. В Киці не було причини на мене нападати, мабуть, ревність її змусила.

— На то виходило! Теж фанат. Я вже йду, велосипед мене чекає.

З запізненням я Іван, згоджуюся з Мовчуном, що так, в такому випадку не потрібно буде візи. Можливо то було б і все, як би я не побачила на Киціній сторінці її дебати з Мовчуном, під відеокліпом з того ж 1938 року. Спочатку вони мирно обговорювали зображене. Розпочала, як завжди Киця.

— А цілу історію розповідає Мар’ян Йонкайтіс, поет режисер, людина театру. Завжди архівні матеріали проносять дивний ностальгічний настрій. — Так мирно, майже поетично написала, Мовчун також впав в ностальгічний настрій, дата в фільмі нагадала йому сьогоднішній день.

— «Боже Тіло», сьогодні 23 червня. А я в ліжку.

Я не знаю чому він був в ліжку, з ким і що там робив. Але Киця, напевно, знала.

— Інфлюєнця не святкує. Для неї кожна пора годиться щоб вчинити атаку. Вчепилася до тебе дияволиця одна.

У відповідь на це Мовчун загнув матюком.

— Не погано нарядив її Іваном. То він розуміє без тлумача.

На цьому їхня розмова закінчилася, а мені «віжка під хвіст попала». Як би я тоді знала, що слово «інфлюєнця» означає — грип, можливо я не написала б того, але я взнала про це пізніше.

— Киця, запитуєш як я відношуся до зміни кордонів? Мені все рівно. Киця, тобі шкода території, яку Польща віддала? Та територія була з людьми. Хочеш дізнатися, що з ними стало? Всіх дорослих чоловіків вбили відразу, хлопчиків підлітків відвезли на шахти, там була дуже висока смертність. Залишили тільки жінок і дітей, з якими робили, що хотіли. Тепер ти маєш претензії до тих, що вижили? А я тебе запитую, за що ви їх віддали більшовикам?

Я не знаю, чому мені в той час згадався Кізоньки покійний батько і те що він розповідав. Я свідомо перенесла всю цю розмову на сторінку Киці. Киця появилася і прочитала написане увечері.

— Хіба ми нап’ємося, а потім поб’ємося і буде спокій.

— Киця, чому ти так ревнуєш Мовчуна? — Запитала в неї, мені здалося, Киця здогадується, хто є Іван, я тоді думала, що Мовчун не має від неї секретів.

— Чому ревную Мовчуна? Бо не знаю про що йдеться. Хіба перестала розуміти польську мову.

В цьому місці й прокинувся Мовчун та кинув нам свій наказ — «не політизувати!».

— Іван має «пердолів» від мене. І то все через тебе, встав, якась «Муза» і залагоджує ситуацію.

Киця уже була явно «на мітлі», а я старалася не конфліктувати. «Муза», отже вона знає про книгу, можливо разом читають уривки, які я Мовчуну присилаю. Розважаються, дивлячись на мої потуги завоювати Мовчуна. Не можу їх звинувачувати, я до них прийшла, не вони до мене. Пробую згладити конфлікт.

— Все в порядку! Більше жодної політики, Мовчун.

— Небезпека політичного конфлікту, усунена, — коментує Киця. Але Мовчун ще хоче мені пояснити, чому їм так боляче згадувати ті роки.

— Іван, ми й так за то заплатили 17 червня 1939 року. І тривало то по 1989 рік, а може триває й надалі.

— Має бути спокій. Руки геть від тієї курви політики! — На цьому Киця закінчує наші дебати, та ми з Мовчуном ще трохи говоримо про політику, так щоб вона не бачила, повідомленнями приватними.

Чому ця розмова мене так насторожила? Або я стала дуже лякана, або Киця дуже багато про мене знає. Або ж Мовчун розповідає їй все, і тоді любе його рішення буде тільки з її згоди. Яке рішення прийме Киця зрозуміло, по тому, що не хоче дружити зі мною Ілентиною. Але наступних «коней» вона не критикувала, ні в мене на сторінці, ні в Мовчуна.

Мої роздуми зупиняє лист. Від Мовчуна лист мені, Ілентині. Відповідь на моє запитання, чи подобається йому частина нашої книжки, перекладена для нього на польську мову. Написав.

— Ілентиночка, пиши книгу, мені це подобається.

І дві фотографії, де він зі скрипочкою. Невже!!! Невже!!! Невже!!! Невже Киця дала добро? Ура! Ура! Ура!

А третє фото? Те на якому, видно в нього невеличке пузо? Не прислав чому? Хоче мені подобатися? Ура! Третє фото, я знаю, що воно є бо ці знімки я отримала від нього і як Іван-Арій. Він не впевнений остаточно, що то я, має сумніви і вірить, тут на сайті, можливо справді, Арій, не виключає таку можливість.

Віртуальність.

Покритий травою схил. Повільно спускаються в долину два однороги з вершниками. Однороги йдуть поряд, вершники розмовляють, часом жестикулюють, часом сміються. Попереду себе ВОНА притримує рукою, складене шовкове покривало. ВІН іноді смикне те покривало за край, вона відбере, засміються і їдуть далі.

— Як добре, що ти згодився!

— На що?

— Головне, що ти не проти.

— Потрібно вибрати місце, де є гарна тінь.

ВОНА роздивляється довкола. Уже чути шум хвиль, ще трохи і буде видно берег.

— Потрібно щоб в піску не було сучків і камінців, а то давитиме в боки.

— А може розстелимо шовк на воді? І не буде ніяких сучків! Це ж віртуальність! — ВОНА кидає йому до руки шовк, ляскає долонею однорога, щоб ішов швидше. ВІН спіймав шовк, кинув на неї. Шовкове покривало розгорнулося, накрило її, обминувши голову. Однороги побігли, шовк затріпотів, як крила птаха. Не зупинилися біля води, обережно ступаючи, однороги увійшли в воду і відійшовши трохи від берега, зупинилися.

— Плавати вмієш?

— Тут не глибоко.

Відпустили однорогів і ті спочатку пішли, а потім побігли берегом. Вдвох розправили шовкове покривало на воді, воно захиталося на хвилях.

— Давно хотів кинути тебе в воду.

Підсік її під коліно, і занурив в воду з головою. Випірнула, штовхнула його і впали в воду обоє. Притиснув до себе. З волосся стікала вода. Лягли на покривало. Шовк обвив їх і втримав на поверхні.

— За що тебе найбільше люблю, так це за те, що не говориш зайвого.

Провів рукою між м’яким тілом і гладеньким шовком. Шовк повторив і підсилив рух.

— А ще за те.

— Знаю, не зважаючи ні нащо.

Пестили один одного і бачили через прозору воду як рухаються їхні тіла обтягнуті шовком. Шовк м’яко повторював, дублював пестощі. Їхні рухи переливалися шовковим блиском. Іноді заплутувалися і проводили шовком по шкірі, шовком по шовку. Її рука через шовк пестить його пружні кулі, які перекочуються ковзають в гладенькі тканині. Потім пальці знаходять ще щось, те що поряд, охоплюють шовком і стискають ніжно, ритмічно, пружно.

Хвилі гойдають їх і мокра шовкова тканина пульсує та рипить від сильних рухів.

Реальність.

— Тема цікава, ти завжди любила на цю тему поговорить. Я думала ти знову тільки поговорити.

— Дуже багато людей відгукуються і розповідають.

Ілентина йшла з Кізочкою випити пива. Кізонька розповідала як подала до друку свою книжку, і цікавилася чи пише Ілентина.

— Я напевно буду в тебе не останнім персонажем, ти стільки про мене знаєш.

— Я про тебе ще не написала.

— Як не написала? А про що ж ти пишеш? Я в твоїй книжці називатимуся Кізонькою?

— Так, я поки, що залишаю ті імена, які є, а як напишу повністю, тоді можливо поміняю. Я пробувала міняти імена відразу, але заплутуюся, забуваю, хто є хто.

— Моє ім’я можеш не міняти, хоч чимсь прославлюся. В нас на кафедрі всі вже зійшли з дистанції «великого сексу» і прямо про це заявляють.

— Це не значить, що вони не думають. Тонін батько у вісімдесят років влюбився в двадцяти п’яти літню китаянку. Їй вірші писав, китайську мову вивчив, освоїв комп’ютер, мав сильний стимул до дії. А що в нього вже не було ніякої потенції, то факт. Тільки платонічні почуття.

— А як же мама Тоні?

— Вона померла.

Вони йшли тротуаром біля дороги. Ілентина не захотіла йти до озера, хоч Кізонька й переконувала, що комарів там не має.

— Кізонька, ти не уявляєш, Тонін батько вибив двері з квартири, коли китаянка до нього прийшла, Клим (Тонін чоловік) випадково замкнув його вдома. Так той не зміг почекати якісь пів години, поки б хтось повернувся, хто мав ключі.

— В нас на кафедрі одна моралістка, все говорить, що в восьмидесяті роки, як дозволили секс всі стали такими розпущеними. А що до восьмидесятих секс був заборонений?

— Не знаю. Мабуть в публічних місцях був заборонений. Міліція могла забрати, як що активно цілуються «на людях».

— А де ж як не «на людях»? Ми жили напроти кладовища, так там весь час активно займалися сексом. Моя перша проба сексу була в піонерському таборі. Мій ровесник, а може трохи старший, повалив мене в кущі. Але нічого, звичайно, не вийшло. Так що підлітковий вік в мене пройшов спокійно.

Дійшли до перехрестя. Стали думати, кудою. краще йти. Підійшла прохожа і запитала як пройти туди, куди вони йшли також. І Кізонька, яка до цього часу не знала і не орієнтувалася на місці, впевнено показала напрямок. Пішли всі разом. Напрямок був вірним.

— Дядько Ванька розказував, як я була в нього на ювілеї, зібралося майже пів села, згадували різне. Він після війни об’їждчиком робив. На коні поля об’їжджав. А одна жіночка на полі прилягла на стіжку. Дрімає, ноги трохи розставила, нікого ж не має, на ній труси до колін на гумках, такі які після війни носили, рожевого кольору. І дядько Ванька, проїжджаючи мимо, краєм ока помітив той рожевий колір, якось йому мелькнуло. Як на нього то подіяло, з того стіжка, тільки гумки від трусів у всі боки летіли. Виявляється все село про то знає, про ті рожеві труси, як він до них дорвався.

— Втратив над собою контроль? То якась магія рожевого кольору.

Після недавніх дощів знов зазеленіла трава, уже було видно Дніпро. Кізонька подивилася на, пройдений ними шлях.

— Ми могли б іти напряму, але не захотілося лізти в пісок.

— Хочеш також внести свій вклад в мою книжку? Давай!

— Про секс?

— Атож!

— Ти ж знаєш про той епізод.

— Я про нього потім напишу, давай щось нове.

— Ну, — Кізочка задумалася. — От, Лев Борисович, той все хотів, щоб я кричала: «Ї би мене!»

— І ти кричала?

— Ні.

— А що так? Раз треба.

— Та з нього поки того сексу доб’єшся, і такий той секс. Що ще тільки матюкатися осталося.

— Одесит пропонує груповий секс, він ти і я.

— Причому тут я?

— Я також ні при чому. Розповіла, що тобі був приснився восьминіг.

— Так тож восьминіг, а не літній одесит. Лев Борисович каже, що груповий то для тих, хто лінується сам напружуватися, і перекладає роботу на інших.

— Одеситу взагалі ніхто секс не обіцяв, ніякий, не те що груповий.

Вони прийшли. Подумали, яке пиво краще брати, безалкогольне, чи живе. Взяли живе.

Реальність. Минуле.

— Це Діна дзвонила, — сказала Ілентина, заховала мобілку і знову натягнула на вухо шапочку. Падав сніг. — Розстроєна. Вона йшла на заняття, послизнулася на льоду перед корпусом, впала, аж каптуром накрилася. Слизько. Лід припорошений сніжком дуже підступний. Добре, що без травми обійшлося. Хіба трохи є моральна, їй незручно, що студенти з вікон бачили.

— Це хіба видовище? Впала і голову накрив каптур! От у мене було, — стала згадувати Таленка. Вона з Ілентиною стояли біля театру, чекали Арія. Арій пішов взяти піску, щоб посипати тротуар. Слизько. Не було його довго, не любив поспішати.

— Пам’ятаєш гору біля нашого інституту? Від гуртожитку збігали по ній навпростець. Зимою там було дуже слизько, багато хто падав на тій стежці. Я тоді носила довгу суконну спідницю, була зима. Щоб не було холодно, під низ надівала вовняні панталони до колін на гумках. Ти знаєш, які тоді носили, модель була одна. І та рахувалася дефіцитом. По «роботі в матеріалі» виконували веретку, вовну фарбували на кухні в гуртожитку. В мене залишалася розведена рожева фарба, не розрахувала. Тоді вирішила пофарбувати свої панталони, були білими, пофарбувала, стали в яскраво рожеві розводи. Страшно дивитися. Але під спідницею не видно, інших не було, то я їх носила. З’їхала я з тої гірки на попі, а кінці так задрала ноги, що спідниця мені голову накрила. Рожевими панталонами засвітила на обидва корпуси. Ото було видовище!

Прийшов Арій, підтвердив, видовище тоді було таки колоритне, вся їхня група з вікна дивилася і коментувала. Посипав тротуар піском, згадав студентські роки, дівчину, яку тоді любив, зітхнув.